Читати книгу - "Країна розваг"

Енні неспокійно ворухнулася. Він не сказав нічого.

— Обов’язково, — відповів я і показав на паперового змія. — Бо як інакше я зможу повернути оце? Ти сказав, що позичаєш його мені у тимчасове користування.

— Може, познайомишся з моїм дідусем. Якщо не зважати на його пунктик щодо Ісуса, він класний. — Майк скоса позирнув на маму. — Ну, я так думаю. У нього в підвалі є суперський електричний поїзд.

— Майку, твій дідусь, може, й не захоче мене бачити. Я втягнув твою маму у великі неприємності.

— А він знатиме, що ти ненавмисно. Ти ж не винен, що працював із тим дядьком. — Майк спохмурнів. Поклав сендвіч на тарілку, взяв серветку й відкашлявся в неї. — Містер Гарді здавався таким приємним. На атракціони нас водив.

«Багато дівчат теж вважали його приємним», — подумав я.

— А ти ніколи нічого не… відчував щодо нього?

Майк похитав головою і знову зайшовся кашлем.

— Ні. Мені він подобався. І я думав, що я подобаюсь йому.

Я згадав, як Лейн на «Колесі Кароліни» називав Майка малим калічем.

Поклавши руку на Майкову худеньку шию, Енні сказала:

— Зайчику, деякі люди ховають своє істинне обличчя. Іноді можна зрозуміти, що на них маски, але не завжди. Навіть людину з потужною інтуїцією можна обдурити.

Я прийшов до них пообідати, і відвезти в аеропорт, і попрощатись, та була ще одна причина.

— Майку, я хочу про дещо в тебе запитати. Про примару, що розбудила тебе серед ночі й сказала, що я потрапив у біду в парку. Можна? Тебе це не засмутить?

— Ні, але все було не так, як показують по телевізору. У кімнаті не було білої прозорої примари, яка літає й ухкає. Я просто прокинувся… а вона була поряд. Сиділа на ліжку, як жива людина.

— Мені б не хотілося, щоб ви це обговорювали, — сказала Енні. — Його це, може, й не засмутить, але вже точно засмутить мене.

— Ще одне-єдине запитання, і все, я дам йому спокій.

— Добре. — І вона взялася прибирати зі столу.

У вівторок ми возили Майка в «Джойленд». Невдовзі після опівночі, у ніч з вівторка на середу, Енні застрелила Лейна Гарді на «Колесі Кароліни», обірвавши його життя і врятувавши моє. Наступний день минув на допитах у поліції та в спробах утекти від репортерів. А по обіді в четвер до мене завітав Фред Дін, але його візит ніяк не був пов’язаний зі смертю Лейна Гарді.

Хоча я подумав, що пов’язаний.

— Майку, мене от що цікавить. То була дівчина з кімнати страху? То вона прийшла до тебе й сиділа на ліжку?

Очі в Майка стали круглими від подиву.

— Та ну, звісно, ні! Вона пішла. Коли вони йдуть, то вже навряд чи повертаються. До мене приходив чоловік.

* * *

Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, невдовзі після свого шістдесят третього дня народження, мій батько пережив доволі важкий серцевий напад. Він тиждень пролежав у лікарні Портсмута, а потім його виписали додому, з суворими приписами дотримуватися дієти, скинути двадцять фунтів[66] і облишити вечірні сигари. А що він один із тих рідкісних людей, які неухильно виконують приписи лікарів, то тепер, коли я пишу ці рядки, йому вісімдесят п’ять років і він цілком бадьорий, якщо не зважати на хворе стегно і слабкий зір.

Тисяча дев’ятсот сімдесят третього року все було інакше. За інформацією мого нового наукового асистента (веб-оглядача Google Chrome), загалом людей тримали в лікарні два тижні: перший — у відділенні інтенсивної терапії, другий — на поверсі серцево-судинної реабілітації. Напевно, в палаті інтенсивної терапії Едді Паркс почувався нормально, бо поки того вівторка Майк катався на атракціонах, Едді перевели вниз. Саме тоді в нього і стався другий серцевий напад. Він помер у ліфті.

* * *

— Що він тобі сказав? — спитав я у Майка.

— Що я повинен розбудити маму і змусити її негайно їхати в парк, бо поганий чоловік тебе вб’є.

Чи це застереження пролунало, поки я ще розмовляв по телефону з Лейном, у вітальні місіс Шопло? Навряд чи набагато пізніше, бо інакше Енні могла не встигнути. Я поцікавився, але Майк цього не знав. Щойно він пішов (так це назвав хлопчик — не зник, не вийшов у двері чи у вікно, а просто пішов), він набрав кімнату Енні по інтеркому. А коли вона відповіла, почав кричати.

— Ну все, досить, — промовила Енні тоном, який не допускав жодних заперечень. Вона стояла біля раковини, взявши руки в боки.

— Мама правильно каже, — сказав я. — Досить.

Невже Едді явився Майку тому, що я врятував старому буркотуну життя? Мотивацію вчинків Тих, Хто Пішов Далі (слова Роззі, великі літери завжди вгадувалися за піднятими руками й повернутими до неба долонями), годі було зрозуміти, та все ж я сумнівався. Зрештою, його вирок було відкладено лише на тиждень, і ці останні кілька днів він провів не на Карибських островах, у оточенні оголених по пояс дівчаток. Але…

Я приходив його навідати. Крім мене та ще Фреда Діна, більше нікого не було. Я навіть приніс йому фотографію колишньої дружини. Звісно, він назвав її нещасною діставучою пронозливою сучкою, і, може, такою вона й була, проте принаймні я не лишився осторонь. Зрештою виявилося, що він теж. Хоч би якою була причина.

Коли ми їхали в аеропорт, Майк нахилився вперед на задньому сидінні й спитав:

— Деве, а хочеш посміятися? Він ні разу не назвав тебе на ім’я. Казав просто «малий». Мабуть, думав, що я здогадаюся, кого він має на увазі.

Мабуть, так.

Чортів Едді Паркс.

* * *

Усе це сталося колись дуже-дуже давно, того чарівного року, коли нафту продавали по одинадцять доларів за барель. Того року, коли мені розбили трикляте серце. Того року, коли я втратив незайманість. Того року, коли я врятував від смерті гарненьку маленьку дівчинку, яка вдавилася, і малоприємного стариганя, в якого стався серцевий напад (принаймні перший). Того року, коли божевільний мало не прикінчив мене на колесі огляду. Того року, коли я хотів побачити примару, та так і не побачив… хоча, мабуть, щонайменше одна з них бачила мене. Також то був рік, коли я навчився говорити таємною мовою і танцювати «Гокі-Покі» в костюмі собаки. Того року я дізнався, що в житті