Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Іван спав і в сні кудись летів. Рости він не міг, але все одно летів. Він був самольотом-літаком і птахом водночас. І в дзьобі птах-Іван обережно, боячись упустити, ніс гілку, маленьку гілочку, вербову, а мо’, й соснову. На гніздо для пташки, котра десь там, у гнізді, яке тільки почала будувати, його чекала.

— Іва… Іва-не, — почув раптом Іван голос знизу.

То кричала мама Панаска. І ще наче хтось поруч з нею.

Іван глянув униз і обімлів. Поруч з мамою стояла велика чорна кішка.

Пантера! Чорна пантера!

Али чого вона там? Вона не зачепить мами?

Од здивування Іван-птах скрикнув і упустив із дзьоба гілочку. Пантера кинулася і в стрибку зловила гічку своїм хижим ротом. А тоді… Тоді знялася й… Полетіла — над їхнім селом, полем, до гнізда на великім-великім розлогім дереві, що росло край села.

— Пан-т-е-е-ро! — закричав Іван і… прокинувся.

Побачив Таумі, що сиділа на краєчку ліжка і поспішно заплющив око. Їдне й друге. Що ж робити? Куди втекти? Де він? У больниці? Мо’, таки в Кукурічках?

Таумі щось сказала до нього. Іван спробував, не розплющуючи очей, відповісти. Знову вийшла мішанина англійських слів. Таумі подумала, що перебільшила знання цим чоловіком англійської мови.

«О, Джон», — подумки простогнала вона.

Іван простяг руку і ненароком торкнувся її коліна. І відразу відсмикнув своє ручисько. Не знати чого, цей жест зворушив Таумі. Вона поклала свою пантерячу граціозну лапку з довгими лакованими, цього разу рудуватими, кігтями, на Іванову руку. Погладила. І заговорила. Швидко-швидко, а відтак Іван, скільки не вслухався, нічого не зміг второпати з тої довгої кулеметної тиради. Таумі ж розповідала про своє дитинство, про дівчинку Таумі (Тумі, Тау, Томміно, як її тоді називали — мама, сусідка Агітеріка, а потім і Ліонель), котра любила гасати містечком у пошуках ляльок, виставлених мешканцями на вікнах — могла годинами милуватися ними, уявляючи своїми, вигадуючи для кожної іншу історію. Про ігри і дитячі війни, про сварки і примирення з мамою. Про Ліонеля, який її любив найбільше з усіх домашніх (за винятком, може, мами) — те вона тепер добре знає. Знає і шкодує, отут — Таумі торкнулася правою рукою серця — клубочок стоїть, оселився і став рости, здається, там є інше серце, Ліонелеве.

Так говорила Таумі, а Іван слухав чужу мову, його заколисувало й несло кудись, у незнану вишину, ту, де літав у сні птах-Іван, і раптом він з жахом відчув, як стало гаряче внизу живота і як став рости прутень. Той, якого Тамарка звала дурниськом. Бо й дурнисько-таки, нащо йому кудись рватися, випинатися, али ж він хитрий, дарма що дурнисько. Тут його не наб’єш, як Іван часом робив, коли прутень-дурнисько, прутнисько, заважав ночами спати.

Те ворушіння завважила й Таумі, й раптом їй, жінці (пардон, міс), що знала безліч різних за шкірою і соціальним становищем чоловіків, раптом стало не знати чого соромно, вона спаленіла, пробурмотіла, що треба Джонові готуватися до прийому в короля. Взагалі-то він самозванець, звичайний вождь, але ти, Джон, називай його величністю, він це любить, не знати чого обернувшись у дверях, порадила Таумі. І зникла, війнувши віялом спідниці.

І був прийом, і була промова короля чи то вождя, чи короля-вождя Самбутсахве. З якої Іван знову-таки ніц не второпав, надто з частини, мовленої мовою ібіро. Втім, як і виголошеної англійською. Коли Іванові надали слово і він зрозумів, що від нього таки щось хочуть («Say»,[23] — сказала Таумі і легенько підштовхнула його наперед), то вийшов і промовив, згадавши всі можливі, підходящі до моменту слова:

— Ай лав’ю, май кінг…[24]

Буря вигуків сколихнула вечірнє небо над шатром, де проходив прийом. Іван зіщулився од тих криків, але й відчув дивне підбадьорення.

— Я той… Ну, привєт вам передаю, — сказав він українською. — З Кукурічок, є таке сило… Ну тамечки, в нас…

Іван тицьнув кудись рукою, невизначено, бо не знав, у якому боці Кукурічки звідціля, з цієї Африки, де сонце висить над головою і майже враз ховається за землю, вечора, щитай, нима. Ну, нихай, розберуться, подумав.

— Ну, ше мама Панаска привєт пиридавали, тітка Марина, ну, й дядько Митро, ага, значить, вчителька Зіна, Зінаїда Антонівна, оно Таумі неї знає, їй-бо, хороша вчителька, та й Ростик неїн прівєствував, ну, того, і Максим Руський привіт передавав, ну, й тітка Бадилиха, та й дирехтур наш, бо ж він вчений чоловік, воно сило у нас дружнє, баюр тико багато, а так, що сказати, — Іван розвів руками і витер піт з чола. — Весна у нас типерка, тико не така, як у вас, то, певно, од вас досі до нас боцюни прилетіли, ну, птиця така, як там по-вашому, ни знаю, а може, й не прилетіли, бо ж Сорока Святих ще не було, а якби було, то я би вам гроші в пиріжечках найшов, ну й привіз би, бо то ж на щістя…

Присутні у величезному шатрі пару сотень людей — наближені короля, вожді племені, гості — слухали незнайому мову — дивну, але мелодійну, майже як мова ібіро, казали вони собі, тільки слова інакші. Вони нічого не зрозуміли, та мова й Іванова інтонація їм сподобалася. Коли Іван скінчив, ну, ще додав, що й тато Микола міг би привєт пиридати, аби був живий, а так усе нормально, тутечки ж тоже сіяти, певно, будете, бо, бачу, у вас трудящі люде, хоть і чорни, а мине відпустіте, добрі люде, бо ж у нас і Паска скоро, а там і бульбу садити буде тра, а мама Панаска сама не впораєця, на Нюрку надежда ни велика, у тої города од хати до річки, бо ще й нас помагати кличе.

— А більше так нима чого сказати, — завершив Іван і рукавом витер рясний піт з чола.

Король повернувся до Таумі — мабуть, думав, що вона знає цю чужинську мову. Таумі хотіла сказати, що не знає, та вирішила, що так буде неввічливо. А що в мові Івановій почула знайомі слова: Кукурічки, Зінаїда, Африка, то зрозуміла, що Іван-Джон щось про своє далеке село розповідав, про його мешканців, ну й місток до Африки проклав. І вона сказала, що та місцевість,