Читати книгу - "Теорія літератури"

Між фройдизмом і комунізмом: психоаналітичний дискурс у 20-і роки

У радянській Україні після першої світової війни й революції доля психоаналізу була значно драматичнішою: він поступово й неухильно потрапляв під прес марксизму. Однак на початку 20-х років симпатію до психоаналізу виявляли деякі лідери революції. Лев Троцький вважав, що загалом система Фройда є цілком матеріалістичною, зокрема якщо відкинути сексуальні елементи. Фройд імпонував Троцькому значно більше за Павлова. Перший Голова Раднаркому України Християн Раковський (він був на цій посаді з 1919 по 1924 р.) так само виявляв інтерес до фройдизму. У свій час Раковський студіював медицину у Франції та Швейцарії й 1897 р. захистив докторську дисертацію «Причини злочинності і виродження»[548]. Як лікар він, правда, майже ніколи не практикував, ставши професійним революціонером. Новий радянський іконостас і місце в ньому Раковського відтворив Хвильовий, вказуючи в одному з оповідань на таку деталь інтер’єру:

«А в кімнаті, де висів раніш Олександер І, Николай II, а також білий генерал на білому коні, — висять:

Ленін,

Троцький,

Раковський

і манесенький портрет Карла Маркса»[549].

Окрім зацікавлень фройдизмом, Раковський дотримувався широких поглядів на місце України в Союзі Радянських Республік, вважаючи, що кожна союзна республіка може будь-коли вийти з нього, а також що централізована держава не має нічого спільного з комунізмом[550]. З посади Голови Раднаркому Раковського усунули на дипломатичну службу вже в 1924 р., а пізніше розстріляли як троцькіста. Троцький, Раковський та деякі інші більшовики-марксисти, зокрема ті, що мали певні інтелектуальні зацікавлення й орієнтації, своїми позитивними коментарями на адресу Фройда та його науки давали своєрідне зелене світло перекладачам, науковцям, письменникам, які цікавилися фройдизмом і пробували застосовувати його ідеї. 20-і роки, зокрема перша їх половина, були позначені модою на Фройда.

У 20-х роках, як і в 10-х, російськомовні професори-медики, колишні учні Фройда, продовжували перекладати його твори й популяризувати його вчення. Головними центрами російськомовного психоаналізу на початку 20-х років залишалися Одеса й Харків. Тоді до Харкова переїхали, втікаючи від репресій, деякі московські лікарі. На базі психіатричної клініки «Сабурова дача», заснованої ще наприкінці XVIII століття, розвинувся серйозний психіатричний центр. (Тут лікувався Сосюра, її згадує в одному з оповідань Хвильовий.[551])

Між україномовним і російськомовним світами України в цей час відбувається певне зближення. Це вже не два цілком незалежні світи, які не підозрюють про існування одне одного. Після революції дехто з одеських психоаналітиків, як-от Я. Коган, пише окремі статті українською мовою[552] або, як-от А. Халецький, звертається у своїх дослідженнях до української тематики[553].

Перша стаття 20-х років про психоаналіз належала харківському автору Е. Берглеру. Вона називалася «Психоаналіз. Суть та значення науки проф. З. Фройда» і була опублікована в харківському ж таки журналі «Червоний шлях» за 1923 р. Стаття не може претендувати на ориґінальне тлумачення психоаналізу, однак як популярний виклад вона була на свій час в українській науці неперевершеною. Виклад фройдизму Берглером значно точніший, вичерпніший за виклад Балея. В ньому немає самоцензури або езопової мови. Берглер перелічує і характеризує всі головні елементи психоаналізу: теорію сексуальності, підсвідомості, неврозів, чітко пояснює головні терміни Фройда. Висновки статті: «Заперечення, які часто ще й досі офіційна медицина протиставляє науці Фройда, полягає на хаосі незнання, небажанні розуміти та дріб’язковому бажанні зменшити значення цієї науки Фройда». Крім того: «Ледве чи існує якась галузь історії культури та соціології, яку дійсно можна було б зрозуміти без психоаналізу»[554].

Одна з цікавих тенденцій початку 20-х років — спроба інтеґрації фройдизму марксизмом. Очевидно, це також пов’язано з симпатією до фройдизму Льва Троцького та деяких його прибічників. 1924 р. в харківському видавництві «Космос» з’являється російськомовна праця Георгія Маліса «Психоаналіз комунізму», яка стає психоаналітичним обґрунтуванням побудови комунізму[555]. Вона була жорстоко розкритикована представниками ортодоксальної лінії марксизму. Шанс для розвитку марксо-фройдизму, який на Заході з’явився тільки в 60-х роках (Ерих Фром, Герберт Маркузе), був утрачений.

Однак протягом певного часу в першій половині 20-х років між фройдизмом і марксизмом точилася дискусія. Її учасники, з одного боку, вважали, що фройдизм може бути плідно засвоєний і застосований марксизмом. З іншого боку, їхні опоненти твердили, що фройдизм як ворожа марксизму течія має зазнати гідного аналізу і відсічі. Дискусія велася на сторінках спеціальних медичних видань (як-от «Современная психоневрология»), політичних, партійних журналів, не оминула вона також головних українських літературних часописів. Серед них були «Червоний шлях» та «Життя й революція», які прислужилися розвиткові критичного дискурсу фройдизму у 20-і роки чи не найбільше.

В 1926 р. предмет дискусії сформулював Микола Перлін: «Суперечка зводиться до того, чи можна, будучи марксистом, тобто матеріалістом, визнавати науку Фройда за справжню в яких-небудь частинах, чи марксист повинен відкинути Фройдову науку, як реакційне, ідеалістичне побудування, що суперечить з матеріалістичною наукою. Ми не знаємо ні одного марксиста, який приймав би фройдизм безвідмовно, без чималих поправок та доповнень. Уся справа, виходить, є в тому, чи треба його відкинути цілком, чи частину прийняти, використати й розвинути. З авторитетів-марксистів, які вважають за можливе  п о м и р и т и  марксизм з фройдизмом, треба назвати насамперед Л. Троцького, К. Радека, потім Рейснера, Фридмана, Залкінда та інших. Навпаки, фройдизм критикують,  н е  з а з н а ч а ю ч и  ніяких позитивних боків, А. Деборин, Н. Карев, В. Юринець та інші»[556].

Микола Перлін у цитованій статті «Фройдизм і марксизм» досить детально й кваліфіковано викладає головні ідеї фройдизму і визначає ті напрями, де між фройдизмом і марксизмом може бути співпраця, а також ті, де вона неможлива. Його особиста критика Фройда, як на 1926 р., ще дуже м’яка. Вона займає не більше однієї сторінки, тоді як викладові ідей Фройда присвячено близько двадцяти. Головна критика спрямована Перліним проти Фройдових поглядів на мистецтво та на релігію. Художній твір, на думку автора, формується не з психології його автора, а під впливом соціального оточення (ідеології, класу тощо). Критика Фройдової концепції походження релігії коротка й плутана, хоча головна думка ясна: якщо релігія — це ідеологія, то її не можна розглядати в рамках термінології «тотема», «інцесту», «Едипового комплексу» тощо. Резюме Перліна: фройдизм корисний лише тоді, коли запроваджений у марксистські соціологічні рамки. Коли ж він, на протилежність марксизмові, постулює свої соціологічні закони, то стає «реакційною, неправдивою, суб’єктивно-ідеалістичною теорією»[557].

Опублікована того ж року стаття Степана Гаєвського «Фройдизм у літературознавстві»[558] вже була цілком полемічною. До того ж автор не дуже добре усвідомлював, з ким він бореться — з фройдизмом, російським формалізмом, котрий, як і фройдизм, не байдужий до аналізу еротичної образності, чи взагалі з усіма