Читати книгу - "Ворошиловград"

Російської імперії. Історія, що тут наводиться, є особливо дивною та не до кінця вивченою. Стосується вона малодосліджених до сьогодні гастролей квартету сестер Абрамз навесні та влітку 1914 року. Але розповідь слід, вочевидь, почати не з самих гастролей, а з подій, що їм передували. Стались вони в громадах методистської церкви Чикаго. При одній із чиказьких церков функціонувала їдальня для безпритульних, із якою напряму був пов'язаний місцевий осередок Анархістського Чорного Хреста — благодійної організації, створеної для підтримки ув 'язнених анархістів, передусім у царській Росії. АЧХ займався збором фінансової допомоги для каторжан, наймав адвокатів для захисту членів анархістських гуртків, передавав до Європи пропагандистську літературу. Саме в цій їдальні взимку 1913 року і сталася зустріч активістів АЧХ, батька й сина Шапіро, з чорношкірими сестрами Абрамз — Глорією та Сарою, котрі на той час тісно співпрацювали з методистською церквою, співаючи в церковному хорі.

Глорія та Сара Абрамз увійшли до історії північноамериканського джазу як одні з найбільш відомих та оригінальних виконавиць спірічуелз. Великою мірою саме завдяки їм спірічуелзи з суто конфесійного церковного вжитку потрапили на велику сцену. Родина Шапіро відразу ж зацікавилась можливістю тісної співпраці з сестрами, маючи на меті використати популярність співачок у партійних інтересах.

Після довгих умовлянь, погроз та підкупів старшому із родини, Леву Шапіро, вдалося схилити сестер до співпраці. План був простий: організувати гастролі хору сестер Абрамз на Півдні Російської імперії, у промисловому районі Донбасу, з метою розповсюдження серед робітників анархістської літератури та передачі місцевим анархістським осередкам великої грошової суми, призначеної на розвиток революційної діяльності. Спочатку сестри рішуче відкинули саму можливість співпраці з емігрантськими анархістськими колами.

Проте Леву Шапіро вдалося спокусити молодшу із сестер, Сару, і, опинившись під загрозою церковного відлучення, Глорія та Сара погодились на участь у цій сумнівній операції та зобов 'язались узгодити всі конфесійні нюанси з керівництвом церкви.

Церковна адміністрація чиказьких методистів радо сприйняла ініціативу сестер щодо розповсюдження методистських ідей серед промислового пролетаріату Донбасу та німецьких колоністів Півдня Росії. Тож заручившись необхідною їм підтримкою, сестри почали збиратись.

— І ще, знаєш, — раптом перебила мене Ольга, котра до цього уважно слухала, — що я забула тобі сказати? Що мене завжди дивувало в них усіх, в старших? Вони завжди тримались разом. Навіть дивно. Я пам'ятаю ще з вісімдесятих, ми були молодшими, і вся ця компанія — Шура, Ернст, вони нас до себе не підпускали, не хотіли мати через нас проблеми. Я пам'ятаю, одного разу Ернста взяли за торгівлю джинсами.

— Джинсами?

— Ага. Він брав фірмові джинси, розрізав їх навпіл, запаковував і продавав кожну частину окремо. До речі, — додала Ольга, — з точки зору бухобліку — гарний бізнес.

— І що?

— Ну, вони його потім викупили. Не кинули. Мені здається, в них і проблеми постійно через це, що вони не кидають один одного. Тримаються разом, відбиваються.

Скількох із них уже немає, більшість навіть до сорока не дожили. Думаю, якби кожен із них був сам за себе, їм було б значно простіше.

— Думаю, не тільки їм.

— Угу, — погодилась Ольга. — Ну читай, читай.

У березні 1914-го пароплавом Російсько-Малоазійського пароплавного товариства «Месопотамія» сестри вирушили з Північно-Американських сполучених штатів. Компанію сестрам у їхній духовній місії склали їхня давня подружка, ірландка за походженням Варвара Керрол, та мексиканська співачка, активістка методистської церкви Марія де лос Мерседес, котра зголосилась плисти з сестрами, тікаючи від переслідувань церковної адміністрації, що звинувачувала Марію в привласненні коштів, переданих на церкву парафіянами. Пароплав, на якому квартет рушив через океан, використовувався фірмою переважно для перевезення через Атлантику російських емігрантів, котрі місяцями жили в портах Криму та Приазов 'я в очікуванні свого рейсу. Назад, до Євразії, пароплави товариства повертались напівпорожні, що спричиняло зростання недекларованих перевезень та тісний зв'язок команд більшості суден із криміналом.

«Месопотамію», команду якої складали переважно греки та цигани, ще в Нью-Йорку частково навантажили м 'ясними консервами, мануфактурою та мішками з письмовою кореспонденцією. Окремим вантажем провозили партію фонографів, що користувались на той час у Східній Європі неабияким попитом.

Сам пароплав давно потребував капітального ремонту й належав до найбільш старих суден товариства. Розрахований він був на перевезення ста пасажирів першого класу та близько півтисячі емігрантів. Сестри поселились у порожніх від товару трюмах, рідко підіймаючись нагору і майже не контактуючи з командою. Слід сказати, що матроси, котрі отримали за перевезення жінок доволі серйозну суму, все одно ставились до своїх пасажирок насторожено, коли б не сказати — вороже.

За словами молодшої з сестер Абрамз, Сари, подорож видалася складною та безкінечною. Пароплав важко перекочувався через зелену березневу Атлантику, глухо видзвонюючи напівпорожньою утробою. Від самого Нью-Йорка за ними летіли чайки, ніби відчуваючи легку здобич. Греки відстрілювали птахів із револьверів, і вони падали в холодну воду, тонучи у хвилях, моє білі троянди. Сестри перестрашено зачинялись у великих, як спортивні зали, трюмах, слухаючи постріли й пошепки виспівуючи свої спірічуелзи.

Першу зупинку пароплав зробив коло берегів Ньюфаундленда. Острів традиційно був схований туманами, і щойно опинившись посеред цього свіжого густого молока, команда зупинилась, не наважуючись рушити уперед, у збовтану туманну вологу, наповнену китами й крижаними горами. На ранок сестри вийшли на палубу і, побачивши льодяні брили, що обступали їх звідусюди, почали співати псалми. Матроси, котрі спершу розгубились, не знаючи, як реагувати на їхній спів, зрештою пристали до хору, стишено підспівуючи за жінками. Незабаром туман відтягло на захід, і «Месопотамія» благополучно пристала до берега.

За кілька днів пароплав рушив далі. Час для жінок спливав у постійних співах та розмовах. Сестри майже не мали з собою речей, окрім змінного одягу, збірників із нотами та літературою й двох брезентових торб з американськими доларами. Молодші Варвара та Марія розпитували Глорію про ті місця, куди їм випало мандрувати. Глорія відповідала, що сама знає не так багато, але чула, що життя в містах, куди вони прямують, сильно різниться від життя в Північно-Американських штатах. Місцеві жінки, за її словами, винятково добре співають, маючи при цьому абсолютний слух, а чоловіки зазвичай володіють музичними інструментами, і лише надмірна соціальна диференціація та жорстоке експлуатування більшості населення капіталістичним істеблішментом не дозволяють цим чоловікам та жінкам удосконалювати своє уміння задля примноження слави Господньої. Варвара і Марія тішились, очікуючи на прибуття та виступи в далеких країнах, натомість молодша з сестер Абрамз, Сара, погано переносила умови корабельного побуту, страждаючи від морської хвороби та цілковитого виснажливого безсоння.

Поночі вона блукала трюмами, заходячи до кімнат, про існування яких уже не пам 'ятала