Читати книгу - "Нарис загальної історії"

селянству, але воно вижило. Великі господарства з рабами — це економічний глухий кут, і вони зникли разом із кінцем завоювань у два перші століття імперії. їх заступила система колонату. Володіння діляться на дві частки: одна з них приносить прямий доход і обробляють її селяни, які самі живуть з тих ділянок, що становлять другу частку. Розмір частки прямого господарювання може мінятися залежно від економічних обставин аж до повного зникнення, коли колони перетворюються на орендарів. Важливим моментом є те, що колони — це завжди сім’ї, яким передають у керування господарство, хоч яким малим воно буде. Цей підхід зберігає та увічнює їхній первісний індоєвропейський статус самостійних керівників підприємства й запобігає зведенню їх до статусу батраків, які перебувають під владою іншого. Починаючи з ІІІ—IV ст. домінантним режимом, принаймні в латинській частині, бо грецька в елліністичних царствах повернулася до хліборобської системи Передньої Азії, стає система майже автаркійних латифундій, яка інституціоналізує поєднання великого володіння з малими господарствами, які ведуть сім’ї. Ця система переходить без змін Меровінгам і Каролінгам. Вона зберігається й поширюється феодалізмом, який перетворює колонів на кріпаків, які, проте, не стають батраками. З XIV ст. частка феодала, яку обробляють кріпаки на пряму вигоду власника, зникає, грамотами про волю поступово ліквідується кріпацтво і сім’ї починають уперто і невпинно боротися за те, аби отримати власність на землю. Вони рано чи пізно досягають цієї мети в той чи той спосіб, і європейське селянство після двох тисячоліть терпіння примх долі повертається до свого первісного стану — дрібних сільськогосподарських підприємців, господарів своєї господарської долі.

Третім і останнім спадком Римської імперії є церква як інституція й організація, а не християнство як загальна релігія. Християнству, безперечно, була потрібна імперія, щоб розпочати ходу до своєї універсалізації, але така імперія не конче мала бути Римською. В уяві можна легко побачити християнство релігією Передньої Азії, радше ніж Європи. Тим, що історія вирішила інакше на два тисячоліття, ми почасти завдячуємо Римові в тому, що імперія стала носієм для поширення християнства й принесла його до Європи. Але ця визначна спадщина не є внеском Риму в появу модерності. І навпаки, церква є таким внеском — церква як організація спільноти вірних. Це — вельми самобутнє і навіть унікальне створіння, в якому Рим відіграв хоча й дуже непряму, але вирішальну роль.

У Писанні немає практично жодної вказівки щодо організації спільноти. Довелося все винаходити за допомогою імпровізації, поступового створення своїх способів з урахуванням умов і обмежень. Основними винайденими способами стали: вибір навернення в християнство невірних проти замкненого сектантського підходу в євреїв; поширення християнства з полісів і міст, а не через заснування монастирських громад, які почали з’являтися тільки в IV ст.; таємне прийняття християнства та переслідування, які протягом трьох століть і аж до Костянтина не давали змоги запровадити це-заро-папістську систему. Принцип апостольської спадщини, закріплення кожного єпископа за певним апостолом, спадкоємцем якого він стає, виражається на Заході в тому, що єдиним апостольським престолом є римський престол, заснованим апостолами Петром і Павлом. Відокремлення Римської імперії мало механічним результатом те, що римський єпископ стає єдиним проводирем латинської церкви, тоді як Грецька імперія отримала декілька апостольських престолів. Суперечки з гностиками та єретиками всіх мастей виявили важливість проблем учення та ортодоксального тлумачення, що підсилило роль єпископів. Виникли ієрархічні й пірамідальні інституційні структури, які без зусиль вписувалися в римську адміністративну структуру. Така конвергенція призвела до того, що в IV ст. Костянтин і Феодосій запровадили найкласичнішу для імперії систему: залучення релігійного одкровення на ідеологічну службу ієрократії та включення духовенства до її владного апарату. Але Римська імперія розпалася і вже більше ніколи не була відновлена. Цей нещасний випадок унеможливив, з огляду на відсутність цезаря, цезаро-папістський варіант, який переміг у Візантії. Церква стала незалежною трансполітійною організацією, унікальною характерною рисою якої є пряме вираження європейської аномалії.

Поразка Каролінгів

По завершенні римського епізоду Європа має незвичайну конфігурацію. Вона відповідає латинській імперії без Північної Африки, а невдовзі й без чотири п’ятих Іспанії, але з прирощенням на германську Центральну Європу, а з ІХ-Хст. і скандинавських країн, тоді як слов’ян і балтів приєднають до неї силою тільки з ХІІст. Уся Північно-Східна Європа, Балкани і навіть Південна Італія знаходяться у Візантійській імперії або в сфері її культурного впливу. Південна Італія та Сицилія увійдуть до латинського лона тільки наприкінці ХІ ст. завдяки сміливій вилазці норманських шукачів пригод. Далі на схід деякі краї стануть ціллю монгольських нападів у ХІІІ ст., а решта — предметом експансії та окупації османами з початку XIV ст., причому найпершим напрямком цієї експансії була не Азія, а Європа. Османська імперія врешті-решт ототожнилася з Азією майже випадково на початку ХVI ст. після легкої перемоги над єгипетськими мамлюками та легкого завоювання західної частини азійського ареалу. Історичний дебют османів, навпаки, вказував на їхнє призначення замінити собою Візантію з помітним орієнтуванням на її європейський вимір.

Події каролінгського періоду стали завершенням глибоких змін, які проходили в постримській Європі впродовж трьох віків у VI-VПIст. Цим змінам була притаманна рідкісна незвичайність, оскільки вони полягали в дивовиж-йому синтезі римських і варварських елементів. Залежно від ваги, яку мали ті чи ті з них, можна намалювати дві цілком різні картини. Тривалий час домінантною картиною була картина падіння, варварства, повного розриву з римським минулим. У пізніший період наступність узяла гору над розривом, і це сприяло зниженню напруги радше, ніж обриванню мережі. Можна також віддати перевагу картинам визрівання чи творчого руйнування, адже завдячуючи римським та індоєвропейським чинникам період продукує й нове, яке не можна прямо віднести до жодного з двох варіантів минулого і яке, якщо його сприймати під кутом зору майбутніх процесів, має бути включеним до нового історичного періоду.

Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведена вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як майже дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чинник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та