Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Голос дівчини стишився до шепоту: — Хоча в неї була дитина. Ми її поховали… Я знаю, що вона гарніша за мене, але, хай там як, мій час наближається. Ман Вотіс прочитала це для мене в таубелі. Вона сказала: чоловік з довгою тінню. Він має прийти у місяць толай. Але зараз не толай, так? — Вона обвела нас поглядом, її обличчя ясніло.

— Зараз велай. — Миросів голос звучав глухо: він прикрив обличчя руками.

— А! Ну, добре. Дивіться, Амаїв спить… — Ми всі поглянули на дитину, яка згорнулась калачиком у мене під боком.

— Вона могла б бути найкрасивішою, — сказала Ларіс.

* * *

Наступного дня, коли ми були вже готові рушати, а я зібрався піднятися на своє місце, дівчина на ім'я Ларіс підбігла до мене. Вона ще не зачесалася, і скуйовджені кіски метлялися по боках її широкого обличчя з твердим, рішучим підборіддям. Вона схопила мене за руку в тіні густої акації скраю порожнього подвір'я.

— Ти справді евнеаньї? — запитала задихано. І, не чекаючи відповіді, притиснула мою долоню до свого живота, закривши очі, в довгому, хтивому русі. Від неї сильно тхнуло тейвою і задавненим потом, і я відчув огиду. Ларіс відпустила мене, зайшовшись своїм нестримним сміхом. — Дякую, евнеаньї, — проказала, і зубчаста тінь від акацієвих гілок перерізала її усмішку. — Коли прийде мій час, я понесу.

Глава шістнадцята
Мужність Хівнавіра

Самотність оточувала нас дедалі щільніше: ми наближалися до межі країни.

Вона, звісно, не була кінцем відомого світу: це місце, позначене на мапах страшним словом Ладьяніт, «без води», лежало по інший бік пустелі, за горами Дуоронвей. Та після плодючості й тепла Долини голизна пагорбів Тевроана, що нас оточила, засліпила мене. Вперше за усю подорож дорога виявилася настільки занедбаною. Всуціль вкриті вибоїнами камені наче казали: їдь, якщо хочеш, але… під власну відповідальність.

Одного дня ми залишили нашого коня й карету в стайні придорожньої корчми і спустилися до річки, щоб сісти на пором. Камені котилися нам під ногами, і вітер підхоплював глинисту куряву, вітер без назви, що стало дме в одному напрямку, холодніший за всі вітри, що я досі спізнав, перш ніж ступив у цю пустелю. Жрець вже міг ходити, але не розмовляв і не знімав плаща; коли ми, ковзаючись, спускалися до краю води, він чіплявся своєю слабкою рукою за Миросове плече. Залогу порома складали раби. Коли ми відходили од берега, молода дівчина на човні, наречена, плакала і намагалася сховати обличчя під темною мантильєю.

На протилежному березі цієї ріки, великого Ільбаліну, я мав зустрітися з тілом ангела. Ріка, що облямовувала нагір'я, наче разок намиста на подолі жіночої спідниці, була для мене такою ж священною, як і для стародавніх олондрійців і горян з Тевроана, які називали її річкою Бога Даїмо. Ця вода, що виблискує м'яким світлом під сірим небом, занесе мене до Джіссавет і до свободи. Смерділо рибою й гниллю, як на морі. На палубі евменієць у чорному тюрбані продавав фігурки богів, вирізьблені з вепрячих зубів.

На іншому боці ріки лежало село Клах-не-Вій. Глиняні стіни, вітряні завулки, вози та віслюки, сидр у єдиній затрапезній кав'ярні. Стіни й підлога тут були чорні від кіптяви, сушену дичину продавали смужками, а селяни не вміли грати в лондо. Мирос вийняв власне гральне приладдя — шматки слонової кістки — і спробував їх навчити, але вони дивилися на нього з підозрою і продовжували смоктати свої люльки. Зрештою, він обпік собі руку, намагаючись обертати рожен над норовливим вогнем, і один з тих селян змастив йому опік соком алое.

Орем заповз в одну з тісних спалень, зробивши Миросу знак, аби йшов за ним і прихопив його скриню. За якийсь час Мирос вийшов звідти, залишивши дядька на самоті. Наступного разу я побачив Орема вже після години кебма: він увійшов до загальної зали, і в першу чергу кинулася в очі його перука, що відсвічувала багрянцем у світлі гасових ламп. На ньому було темно-червоне убрання з шипованим коміром і плащ на золотій підкладці. Він холодно усміхнувся мені штучними зубами. Очі йому блищали. Він був прекрасний; являв собою чудово виконану ікону для поклоніння. Цілком можна було повірити, що він ніколи не помре.

* * *

Після того, як ми поїли, Мирос одійшов і сів біля вогню. Орем потер свої воскові, витонченої форми руки; тихо клацнули персні на пальцях.

— Отже, ти почав, — звернувся він до мене. — Чи не так?

— Що почав? — перепитав я, хоча знав, про що йдеться.

— Почав говорити з нею. Бачу це по твоєму обличчю.

— Не знаю, що ви там бачите, — відповів я, сміливо зустрівши його погляд, бо знав, як змінилося моє обличчя: стало суворішим і менш прочитуваним. Але жрець і далі усміхався, наче бачив тільки те, що хотів бачити; раптом я помітив, що очі йому світяться через те, що виступили сльози.

— О! Евнеаньї, це велика честь — спостерігати за тобою; гадаю, ти здобув мужність Хівнавіра. Знаєш цю історію? — Він засміявся і затряс головою, аж зашурхотів чорний кінський волос, що з нього було зроблено його перуку. Розмовляючи, робив вузькими зап'ястками в тонкому мереживі манжетів такі рухи, немов ті руки переслідували власні тіні. — Хівнавір, — жрець часто дихав і блискав очима, — це легендарний персонаж, один із наших найбільших коханців. Його історія бере свій початок у велику епоху Бейна, коли клани Ідеїрі вбивали один одного на вулицях… В час, коли був побудований Квартал Зітхань з отими міцно заґратованими вікнами; тоді він ще звався Кварталом Принців. Бейн був містом розпусних вельмож і найманих убивць, так, і