Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

то саме в пору його найвищих мистецьких досягнень! Уяви собі, евнеаньї… карети, всіяні залізними шипами, і жінок, які ніколи не виходили зі своїх кам'яних палаців… Уяви Дервана Старого, якому пробили око стрілою у власній оранжереї, або Бея Невинного, якому залили у вуха гарячий свинець! Хівнавір народився у тому кварталі, й про нього мало відомо, окрім місця народження та оповіді про його пристрасть до прекрасної Тор, і пристрасть ця була заборонена не тільки тому, що діва була обіцяна іншому, а й тому, що вона була дочкою його дядька. Наші художники обожнюють цю історію: вони зображають Хівнавіра як прекрасного палкого молодика з широкими плечима, часто на коні; так чи інакше, він став асоціюватися з олеандром, і крізь цілі століття в малярстві він крокує увінчаним білими й червоними квітами. Що стосується мене, то я завжди вважав його не те що слабким і нахабним, а звичайним собі юнаком, який просто потрапив у легенду! Можливо, у нього була одвисла губа або свистіло в грудях на бігу. Але менше з тим! Богиня забороняє нам займатися святотатством! Про вроду Тор ми знаємо не більше, ніж про пишноту Хівнавіра — її портрету так жодного разу і не намалювали, незважаючи моду тих часів. Батько, справжній тиран — Ротда Лютий, замкнув її в окремому крилі кам'яних палат, як ото бідну муху в бурштиновому кулоні. Кажуть, що вона була надто вродливою, щоб чоловіки могли на неї дивитися: існує легенда про ніссіанського раба, який буцімто перерізав собі горло з кохання до неї. Нікому з чоловіків не дозволялося наближатися до неї, навіть родичам: сам Ротда роками не відвідував дівчинку! Можеш собі уявити, яка це була ганьба для цілого міста; містяни оголосили це варварством, і кілька молодих людей було вбито або скалічено при спробах порятувати благородну дівицю. І от невдовзі після того, як вона була посватана за одного з батькових кредиторів, її кузен Хівнавір запалав бажанням до неї.

— Кажуть, якось він проходив коридором у дядьковому палаці, коли раптом почув дівочий голос, солодкий і сумний, що виводив стару баладу. Юнак був сам, і почав шукати ті коридори, звідки лине спів, а що не міг їх знайти, то врешті погукав. І як тільки він заговорив, музика припинилася. Тоді він подумав про свою кузину Тор; він був упевнений, що опинився в тому місці, де була її в'язниця. Дізнавшись про це, він вже не міг думати ні про що інше і повертався туди щодня, приносив з собою свічку і простукував стіни, та все марно. Чим більше він шукав, тим менше знаходив і тим більше жадав зустрічі. Зрештою, він почав міркувати так: вона — моя кузина, отож не може бути жодної непристойності в тому, аби зустрітися з нею один-єдиний раз, просто щоб привітати її із заручинами! Але його рішучість була більшою, ніж та, якої можна було сподіватися при звичайних родинних почуттях кузена. Його хвилювали чутки про її небезпечну красу. Тор, у своїй встеленій килимами в'язниці, чула відголоски криків незнайомця і, тремтячи, щільніше загорталася в шаль.

— Зрештою, його наполегливість почала зводити її з розуму; холод стиснув їй серце, вона вже боялася грати на лірі, ба навіть розмовляти. Цікавість її теж почала рости, як темна квітка, так що через шипи цієї квітки вона майже переставала дихати. Її служниці бачили, як вона знемагає й втрачає через це свій квітучий вид нареченої, який вони так ретельно плекали, годуючи її мигдалевим кремом. «О телдамас, — залементували вони, — що може задовольнити твоє серце? А вона відповіла ослаблим голосом: «Роздобудьте мені ім'я того чоловіка в коридорі».

— Так це почалося. Дізнавшись його ім'я, вона негайно захопилася думкою про свого кузена не менше, ніж кузен — думкою про неї. Поет каже, що вона запалила своє серце, торкнувшись ним його серця; після чого жоден із них вже не знав спокою. Тор напосілася на своїх служниць, вимагаючи, аби вони влаштували їм зустріч, на що ті відповіли категоричною незгодою, зойкаючи од жаху на саме припущення. Вона запала у смуток і не їла, натомість все грала на лірі й співала, через що крики її далекого коханого посилювалися, і так росло їхнє безсловесне шаленство. «Чисті сльози її котилися, як пелюстки мигдалевого квіту», — пише Ліан. Звідки в неї взялося стільки нестямної сили? Звідки ця утримувана на відлюдді дівчина здобула таку силу, щоб погрожувати вбити себе — заявляти, що розіб'є собі голову об стіну? Можна припустити, що вона успадкувала жорстокість свого батька, вкупі з його ж хитрістю торговця тейвою… Так само, як батько заплатив принцові, якому програв у карти весь свій статок, обіцяючи йому цю чисту і жодного разу не бачену дівчину за наречену, так Тор заплутала своїх служниць у тенета брехні й погроз, через що вони жили в страху перед небилицями, які вона могла оповісти батькові. Служниці плакали: вона була безжальною дівчиною; як так можна — погрожувати, що скаже, буцім вони злодійки, і тоді їм повиколюють очі гарячим залізом? Як вона може робити такі речі — примушувати їх ризикувати своїми життями, наражати на небезпеку свого кузена, якого любить, того нещасного молодика в коридорі? Але її не вдалося переконати, і врешті дійшли до компромісу: вони дозволять їй зустрічатися з юнаком за умови, що обоє не побачать одне одного: служниці самі будуть тримати між ними шовковий шаль, таким чином юнакові не загрожуватиме спричинене її поглядом безумство.

Орем зробив паузу. Надворі снігова крупа шелестіла у віттях миршавих дерев обабіч дороги; зі скрипом проїхав візок, запряжений віслюком. Жрець мрійливо дивився на лампу; його нафарбовані очі глибоко сяяли, поволі наповнюючись чаром казки.

— Можна задуматися над тим, — тихо продовжив він, — як це було. Можна уявити її: що це могло для неї означати, отой голос у далекій галереї. В неї все-таки були книжки. Отож, без сумніву, її кузен став символом того, чого їй не вистачало: неба, дерев, світу. Але він… — Жрець кинув на мене блискучий, значущий погляд. — Що можна сказати про Хівнавіра? У нього було все. Все: багатство, жінки, коні, таверни, зірки! Ось чому я сказав: «мужність Хівнавіра». Це означає — мужність вибрати не те, що зробить нас щасливими, а те, що є цінним.

Отже, кузен з кузиною зустрілися. Вони стояли навколішки