Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

по різні боки шовкового шаля, і жоден з них його не торкнувся. Вони розмовляли годинами. Зустрічі повторювалися протягом кількох днів, а далі тижнів, місяців; вони розмовляли й перешіптувалися, співали й читали вірші. Дивна ідилія: у присутності служниць, які катувалися страхами, закоханий кожної зустрічі ризикував отримати меча у свою безрозсудну шию! У кам'яній залі суворих обрисів, що маскувалися висячими гобеленами, в ароматному повітрі від мистецьки влаштованої вентиляції… Кохання голосів, природно, породжує кохання губ. Уяви, як вони притискають свої палкі вуста до шовку. Поет оповідає нам, що Хівнавір окреслив долонями її силует і уявив її, як «привид туману в склянці».

Жрець замовк, роздивляючись глибокий карб на старому потемнілому столі; його обличчям все ще блукала трепетна усмішка. Поки він сидів отак, встигла припинитися снігова крупа, і з вулиці долинув крик нічного оповісника: «Сьєн с’мар», що кестеньїйською означало: «Вулиці закриваються».

Врешті я не витримав і запитав:

— І що з ними сталося?

— О! — Жрець поглянув здивовано, а тоді махнув рукою, сколихнувши примарні тіні. — Низка усіляких неприємностей — невдала спроба втечі, замах на життя нареченого дівчини і, нарешті, меч у спину нещасного юнака. А Тор спалила себе у своїх покоях, вибравши такий чин, щоб зустріти своє кохання і завдати болю батькові знищенням своєї надзвичайної краси. І це жало зайшло вельми, вельми глибоко! Бо Ротда повісився в альтанці, де свого часу грав у омі з правителями того жорстокого міста. Чудова легенда! Вона служить застереженням од інцесту і, химерним чином, сюжетом для оздоблення літніх скатертин. Але подумай, евнеаньї… — Він торкнувся мого зап'ястку; блиснув зубами. — Вони жодного разу так одне одного і не побачили.

* * *

Село Клах-не-Вій, я пам'ятаю тебе. Пам'ятаю пошарпані вулиці та холод, тевроанських жінок у смугастих вовняних ковдрах, і одну з них, що стояла біля свого воза й продавала гарячий одеш, длубаючи собі у вусі терниною, і ще іншу, яка на торговищі сміялася широко, виставивши темно-сині ясна. Пам'ятаю її розпатлане волосся і дивовижно пласке обличчя кольору міді, а ще те, як вона намагалася продати нам разок жовтого намиста, мовляв — приворот, любовні чари. Вона показала нам шлях на овече торговище, і ми з Миросом придбали собі там баранячі кожухи й шапки, а ще шкіряні мішки до спання, щоб якось перебути холод у корчмі.

Попід торговищем каліки просили милостиню. А ще там лежав забитий великий бик, а довкола в очікуванні стояли жінки із цеберками. Одна з них ухопила Мироса за рукав і беззубо прошамкотіла:

— Пустеля є ворогом людей, а фередхаї є друзями пустелі.

Дверні отвори були обрамлені грубими геометричними орнаментами з вохри, які у дійстві западання сутінків прибирали фіалкової барви. Біля храму палили довготелесі чорноволосі чоловіки, яких називають білдірі: це ті, у чиїх жилах тече змішана кров племен Долини і плоскогір'я.

Тільки одного разу ми побачили справжніх фередхаїв — їх неможливо з кимось сплутати. Вони проїхали центром Клах-не-Вія, здійнявши цілий вихор шуму та куряви. Було їх, мабуть, із семеро, і кожен чоловік скакав на окремому коні, та при цьому вони рухалися разом, наче неподільна тварина. Пси і діти приснули від них у провулки, а жінки хапали їм з дороги свої жаровні; хтось крикнув, коли перевернули його кошики, але вершники, здавалося, не помітили цього й промчали з високо піднятими головами, чоловіки і низькорослі коні однаково худі та жилаві, однаково видихали білу пару на холоді. Чоловіки були молоді, сливе хлопчаки, з довгим кошлатим волоссям, злиплим од куряви. Руки в них були оголені, а груди оперезані навхрест ременями з піхвами й амулетами. Вони промчали дорогою і залишили нас відпльовуватися од пилюки, що обліпила зуби, а самі зникли в мальовничих сутінках над пагорбами.

Згодом ми повернулися у похмуру корчму, де босий старий чоловік, причовгавши із задніх кімнат, приніс нам медове пиво, яке тут зветься стедлейхе, і ми пили його так, як навчив нас Мирос, за кестеньїйським звичаєм: перш ніж пити, слід закрити очі й почекати хвилину, щоб «дати дорогу дракону». І за тим же звичаєм ми стукали кухлями по столу, аж поки старий не приніс нам сочевицю, а потім почули з кухні щось схоже на стогони й дослідили, що поміж мішків з квасолею і дзбанків з олією прив'язано волохату корову з часником на шиї, що мав одвернути хворобу. І старий, здавалося, боявся нас, отож замахав руками й почав виправдовуватися, що тримає корову всередині, аби її не вкрали бешейді. А пізніше ми побачили, як він нюхає тютюн за столом, де сиділи якісь тевроанці; з одного боку рота в нього бракувало зубів, причому всіх.

Темрява, задимлене повітря, брудні світильники на хитких столах; знадвору почулося тужливе голосіння і ритмічне плескання в долоні. Ми всі стовпилися у дверях і спостерігали за нареченою, як її несуть вулицею в супроводі цілої процесії смолоскипів. Вітер роздмухував полум'я; летіли іскри. Наречена сиділа на стільці, що його несли на плечах її родичі. Я припустив, що то була ота нещасна дівчина, яка подорожувала з нами на поромі, хоча її лице тепер було сховане під вишитою вуаллю.

Але я чекав на іншу, так нетерпляче, як зазвичай чекає кожен наречений. І, врешті-решт, вона прийшла. На той момент ми пробули у Клах-не-Вії шість днів. Вона прибула, але не на плечах євнухів і не прикрашеною лілеями, цими священними квітами Авалеї, а упакованою в шкіряну торбу на міцній спині якогось тевроанця. Вони покрадьки прослизнули у двері, їх було двоє, і виглядали цілком так, як і всі інші, хіба що, можливо, більш обірвані, виснаженіші, а черевики їхні перетворилися на смердючі штрипці. Вони пройшли довгий шлях, через нижні пагорби Наїна, де вже настала зима, і їхні штанки до середини литок були обліплені замерзлим болотом. І ось вони були тут, вдома, у Клах-не-Вії. Вони сіли за стіл, і той, що ніс торбу, поклав її на підлогу біля своїх ніг. Орем поклав руку мені на плече, його очі тонули в смутку. Я