Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

Увійшовши до своєї кімнати, Шимас кинув погляд на відкидний календар, що лежав на письмовому столі. Сьогодні було 41 монфовіра. За два з половиною дні він вирушає до Кованхара.

У дитинстві Бренан відзначав свої дні народження в тісному родинному колі, разом з батьком та матір’ю. Увечері вони збиралися втрьох за святково накритим столом, їли різні лагоминки, які не дозволяли собі в інші дні, багато розмовляли, співали пісень, сміялися… Це були світлі та радісні вечори, сповнені тепла та любові. Їх дуже бракувало Бренанові, коли після смерті батьків він переселився у Дервеґ до родичів, які не знали ні дня його народження, ні скільки йому років — та й знати про це не хотіли. А свої сімнадцяті роковини Бренан зустрів у маленькому трактирчику на кордоні між Минві та Ентримом, коли мандрував Північним Абрадом.

Сьогодні Бренанові минало вісімнадцять, і вперше в житті він ділив цей день з іншою людиною — зі своєю сестрою-близнючкою Шайною, про чиє існування донедавна навіть не підозрював. Вони так розрахували від’їзд із Тилахмора, щоб сорок першого монфовіра напевно бути в Кил Морґанасі, і тут, у своїй садибі, Ґвен улаштувала для них справжнє святкування. На обіді з нагоди Шайниного та Бренанового вісімнадцятиріччя були не лише свої — хоча й „своїх“ набралося чимало, бо дорóгою до них приєдналися шестеро відьом з Ґулад Данану, Торфайну, Сейшану та Тір Алминаху, а в самому Кил Морґанаху чекали ще троє, що якраз перебували на півдні Катерлаху. Крім того, зачувши про Ґвенине повернення, до неї завітали чи не всі знатні сусіди, зокрема ґраф Ридихенський зі своєю родиною. Про день народження вони нічого не знали, просто хотіли засвідчити свою повагу господині та відьмам, що прибули разом з нею, але їх також довелося запросити на свято.

Попри свою незвичність, таке велелюдне й метушливе відзначення роковин сподобалося Бренанові. Якби гостей було менше, він, мабуть, почувався б трохи незатишно в центрі загальної уваги, а так кількість присутніх перевищила ту межу, коли товариство вже перестає триматися докупи і прагне розділитись на невеличкі ґрупки. Тому Бренан почувався доволі комфортно, бо міг сам обирати, з ким йому спілкуватися, а з ким ні.

До того ж саме сьогодні Ґвен уперше його поцілувала. Хай і не по-справжньому, а просто, проголошуючи тост, легенько цмокнула Бренана в губи — та все одно це було надзвичайно приємно. Ще приємніше йому стало, коли Ґвен, у розмові з ґрафинею Ридихенською, двома її старшими доньками та ще кількома гостями, ніби ненароком назвала його своїм нареченим. Потім картинно схаменулася, стала пояснювати, що про весілля наразі не йдеться, це поки лише плани на майбутнє, однак справу було зроблено, і невдовзі серед усіх присутніх поширилася звістка про ці неформальні заручини. Бренан був радий, що Ґвен таки зважилася надати їхнім стосункам певної визначеності, і навіть у гадці не мав вимагати від неї більшого. Він розумів, що таке оголошення про наміри — це максимум, до чого вона зараз готова.

Згодом, обравши момент, коли поблизу нікого не було, Ґвен трохи стурбовано запитала:

— Ти ж не сердишся, що я так сказала? Це було неправильно, спершу я мала порадитися з тобою.

— Нічого, — заспокоїв її Бренан. — Усе гаразд. Хоча визнаю, що для мене це стало несподіванкою.

— Для мене також. Я вчинила імпульсивно і нерозважливо. Помітила, як ґрафові доньки прядуть тебе очима, і так мені закортіло втерти їм носа, показати, що ти мій і нікому іншому не дістанешся… Тільки не подумай, що я якась навіжена…

— Я так не думаю, Ґвен. Я все розумію. Зрештою, раз ми твердо вирішили, що колись одружимося, то чом би не сказати це іншим. Тепер, коли люди знатимуть про наші заручини, буде менше пліток, менше непорозумінь. Бо, якщо чесно, мені вже набридло пояснювати: „Ні, пане такий-то чи пані така-то. Ми коханці, аж ніяк. Просто леді Ґвенет навчає мене чарів.“

Вона згідно кивнула:

— Я мала такі ж проблеми. Їх ми позбулися, та натомість виникнуть інші. Тепер усі питатимуть, коли ж ми одружимося. Власне, ми можемо зробити це хоч завтра, в Катерласі будь-яка відьма, скажімо, Шайна, зможе нас обвінчати. Але…

— Але не варто квапитися, — сказав Бренан, бо мусив це сказати.

— Так, не варто, — погодилася Ґвен. — За весіллям наступає шлюбна ніч, а я… Не скажу, що не хочу цього. Я хочу, бо ти мені подобаєшся, бо ти відьмак, призначений мені самою долею. Проте я хочу більшого. Хочу, щоб ми запам’ятали нашу першу ніч на все життя. А це станеться тільки тоді, коли ми насправді покохаємо одне одного.

Бренан лагідно подивився у звабливу глибінь її сірих очей і торкнувся пальцями шовковистого русявого волосся.

— Я теж цього хочу, Ґвен.

Уже вдруге за цей вечір вона легенько поцілувала його в губи.

— Мені дуже пощастило з тобою, Бренане. Ще трохи — і вже не шкодуватиму про втрачену Іскру.

Та Бренан знав, що цього ніколи не станеться. Усе своє життя Ґвен страждатиме від невимовної туги за силою, яку колись мала, за вічною молодістю, якої позбулася. А його обов’язок — завжди бути поруч і полегшувати її страждання. Він з цим упорається, бо кохає її і ладен задля неї на все.

Також Бренан думав про те, як добре все склалося, що Ґвен не запам’ятала тих жахливих хвилин, коли мало не вмерла. І не лише тому, що тоді він наговорив їй зайвого. Мабуть, Шайна таки мала рацію, і його передчасне освідчення лише прискорило б їхній шлюб. Це було б не дуже добре, але й не фатально. Набагато гірші наслідки мали б інші спогади — про те, як до Ґвен ненадовго повернулася справжня відьомська сила, коли Ейрін поділилася з нею Іскрою, а потім знову