Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Еге, звичайно, у гаманці вітер, сам на людей з ножем кидається, а гроші не потрібні.

Раптом я спитав, сам не знаю чому:

— Слухай, а ти людей коли-небудь убивав?

І тут побачив, як хлопцеві на очі несподівано навернулися сльози. Ти ба. Били його — не плакав. Він покрутив головою і кліпнув. По щоці скотилася крапелька, лишаючи по собі вологий слід. Я відвів погляд, чомусь відчувши ніяковість. Теж мені, Рембо. Він, певно, і курки ніколи не різав, не те що людей.

- І як же ж ти, сучий сину, зібрався мене вбивати?

Він нічого не відповів, тільки шморгнув і злизав кров з губів.

— Ні, ти розкажи, розкажи, мені дуже цікаво, — я знову натиснув коліном. Нема чого панькатись.

— Боляче, — засичав він.

— Ну звісно, — погодився я. — А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?

Він навіть скрикнув, бо своє останнє «га?» я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.

— Падло, — сказав я й підвівся. — Ти мені все розкажеш докладно, зрозумів? — і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.

— Вставай, — наказав я.

Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою — як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.

Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі.

Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.

Я повів його до готелю — не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.

Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було — певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.

— Витри пику, — я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував:

- Їсти будеш?

Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:

— Тримай, Рембо.

Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок — дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.

— Ну, — сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї — кулю та ніж.

Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.

— А чого ви мене годуєте? — спитав він.

Я здвигнув плечем:

— Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.

— Ви дарма мене годували, — знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. — Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, — додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.

Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.

— А що я такого панові зробив? — спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.

Він потер коліно і знову заїкнувся:

— Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.

Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:

— Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?

Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.

— Він упадав за моєю прапрапрабабцею…

Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?

Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:

— А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.

Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:

— Де ж ти пістоль подів?

— Викинув.

— Чом?

У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:

— З-заклинило.

Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило — це буває у саморобок.

— А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? — спитав я.

Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.

— Ну? — спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.

Але хлопець раптом підвів на мене очі.

— В-ваш дід, — сказав він, — тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.

Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але