Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— Ну то й що? — спитав я автоматично.

Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.

— Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… — і він раптом поліз рукою за пазуху.

Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився — а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий целофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.

— Він на вас дуже… тобто ви на нього, — сказав хлопець.

Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…

Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.

— Ну, — процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.

Він тер коліно.

— Ну, — повторив я загрозливо. — Ти, падло, не викаблучуйся. Почав щось казати — кажи.

Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:

— Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бессарабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя прапрапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…

Я дивився на нього, як на діда Панаса з «На добраніч, діти». А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.

— Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, — хлопець шморгнув носом. — А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь — відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.

Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто — та сама людина, що стріляла в мене зі справжнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.

А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене:

- І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже — згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали — ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому — ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх — будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…

При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.

— Чекай, а де ти взяв ножа?

Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.

— Ніж? — перепитав він своїм дерев’яним голосом.

Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював — просто я ніколи не мав справи з божевільними.

— Купив… Я його купив. Сім років святив.

— Що?! — я мало не влучив вістрям у власне коліно.

— Святив. На Великдень. Сім років… Важко святити ножа. Треба його ховати, щоби панотець не побачили.

Точно божевільний. Я навіть пожалкував, що просто не прибив його як слід у парку — все було б легше. А хлопець відвів від мене свої палаючі очі і запитав:

— Ви будете слухати далі?

Я не відповів, та він, певно, й не потребував відповіді.

- Іван узяв ножа і пішов сторожити отару, а як ішов селом, то до нього пристала Марійка. Візьми, каже, мене з собою. Він спочатку не хотів, а вона умовляла, ну то він і взяв. Прийшли вони отару сторожити, вогонь розпалили…

Я дивився на хлопця і не міг второпати. Сім років святив ножа. Скільки ж це буде… сім… То