Читати книгу - "Підняти вітрила!"

«І пекло не занадто глибоко, і небо не дуже високо, коли йдеш визволяти друга з біди. І камінь не занадто твердий, якщо треба прорубати дорогу крізь нього, і води не дуже глибокі, і полум'я не всепожираюче, коли йдеш крізь нього…»

Так записано в книзі дружби!

12 вересня, коли до Марселя залишалося ще днів десять ходу, «Сперанца» повернула в протилежний бік і майже цілий місяць ішла Середземним морем до Порт-Саїда.

Олія кіра Ніколакі пішла в мандрівку, про яку ніхто й подумати не міг. Але кому зараз до неї діло? Капітан давно вже викинув би бочки за борт, та вони потрібні були йому замість баласту.

Іноді бив сильний вітер, іноді тільки легенький бриз, і тоді «Сперанца» невдоволено тріпотіла вітрилами, інколи налітали справжні шторми.

Нічого особливого не сталося в їхньому житті, тільки сонце сходило не. за кормою, а попереду, та ще стерновому треба було тримати новий кут на компасі. А блоки скрипіли так само, так само пахла смола, розігріта на сонці, такими ж чарівними були ночі, коли місяць осріблював палубу. Та ще Аднана тепер, як повноправний член екіпажу, стояла на вахті — в дозорі чи біля стерна.

Вирушивши від острова Гоццо 25 вересня, куди вона зайшла по провізію, «Сперанца» не зустріла землі до 2 жовтня, коли по правому борту з'явилася Александ-рія. Тут теж було гніздо піратів Безбородого, і вони, може, чекали розпоряджень від нього, не знаючи, що його з'їли акули. Їх можна було б намацати зараз, і Антон з радістю накинув би зашморг на шию кожному з них, але він мусив іти вперед, як веліла книга дружби.

Два дні плавання в збурунених водах гирла Нілу — і 5 жовтня вранці дозорний побачив праворуч ліс пальм, а між ними виріс ще один ліс — ліс щогл. Це був порт Дум'ят, розташований при впадінні найбільшого рукава річки в Середземне море.

Увечері цього ж дня, пройшовши десять годин по патоці Мензале, вони побачили попереду мінарети Порт-Саїда, які стриміли з хвиль, ніби морські боги заклали місто у воді.

— Герасіме, — сказав капітан, підходячи до стерна, — я думаю, треба повідомити власті, узяти якесь підкріплення, може, канонерку, бо інакше, як каже Аднана, дуже небезпечно. Піратів багато, у них на острові є рушниці і навіть гармати, а не тільки ятагани, як у бандитів з Егейського моря.

— Хай вас бог боронить, пане! Не треба говорити ні и ким. Навпаки, ми повинні все зберегти в якомога більшій таємниці. Скажімо, що йдемо, приміром, у Берберу… З піратами або не треба зв'язуватися, або перемогти їх власними силами, хоч би які вони сильні. Гадаєте, у них нема вивідників у портах? Я думаю, вони підкупили й деяких службовців у митницях, у поліції, в конторах портів. Досить нам десь тут обмовитись словом, як на острові не знайдемо нікого. Або втрапимо в пастку.

Це було слушно. Тому в Порт-Саїді капітан зійшов на берег сам і, пильнуючи, щоб не вступити ні з ким до розмови, бо в кожному вбачав піратського вивідника, записав у журналі корабель та екіпаж, заплатив за прохід через канал і за буксир.

На щастя, караван каїків та баркасів був готовий у дорогу. «Сперанца» прибула вчасно, щоб прилаштуватися до нього, інакше довелось би чекати два-три дні, поки набереться інших вітрильників, адже капітанові не дуже з руки самому оплачувати буксир, бо вітрильники не можуть самотужки йти по вузькому каналу, де вітер віє наосліп, а дорогу слід тримати рівно, мов по залізничній колії.

В обід вервечкою рушили на південь, поміж пісків, мов караван верблюдів, і весь чао, поки й запала темрява, подорожні не бачили нічого окрім сумного каналу. Антон згадав, що П'єр копав цей канал і зараз питав себе, де саме.

Настав вечір, але караван ішов далі при світлі електричних прожекторів на буксирі.

— Що то за дерева, пане? — спитав уранці Мігу, показуючи на обрій.

Вершина одного пагорба була оточена рядком гострих кілків, які віддалеки скидалися на пальми дивовижної породи.

Капітан глянув у підзорну трубу, і враз його тіло здригнулося від жаху, хоч він уже не вперше бачив таке.

— Це не дерева, Мігу, а повішені люди!

Всі підійшли ближче, неспроможні повірити, що в одне місце можна зібрати стільки смертей.

— П'ятнадцять! — нарахував Ієремія.

— Ні, сімнадцять! — заперечив плотогон, обізвавшись уперше за сьогоднішній день.

І той, і другий, хоч у них обсипало морозом спини, знову почали рахувати. Раптом Мігу побачив ще одну низку, на другому пагорбі.

— Дивіться! Он ще!

— Що тут було, капітане? — спитав стерновий.

Йому теж доводилось бачити повішених, але ніколи стільки, як сьогодні, — аж страшно.

— Мабуть, піймали банду розбійників, із тих, що грабують каравани.

— А може, це пірати.

— Може, й вони.

У ті роки піратів на Червоному морі було густіше, ніж жаб у ставку.

— Буде небезпечно, дуже небезпечно! — прошепотіла Аднана капітанові, бо повішені нагадали їй можливість зустрічі зі смертю на острові.

Вона бувала на острові Мусара, багато разів ходила туди на кораблі Гусейма і знала, як важко викоренити піратів. Коли одних спіймали й покарали, це не означає, що не залишилось інших. А на тому острові вони почували себе, мов у найнеприступнішій фортеці. Навіть військові кораблі вимушені були обминати його, хоч би скільки гармат і війська вони мали на борту, бо там найбільша перешкода — сила-силенна підводних скель. Нічого не скажеш, Безбородий із своїми поплічниками вибрав зручне місце для кубла. Туди могли підійти лише ті, хто добре знав дорогу.

Вони довго обмірковували, як розтоптати піратське гніздо. Важко сказати, чи боявся хто, усі готові були йти за капітаном, але