Читати книгу - "Варан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Варан підібрався. Йому будь-що-будь треба переночувати під дахом – уночі ззовні просто нема чим дихати від морозу. Утім, і господар нікуди не піде серед ночі, діжде ранку. А там подивимось…
– Що ти, добра людино? – спитав хазяїн. – Заслабнув, чи що?
– Ні, – Варан примусив себе осміхнутись. – У вас тут, я бачу… рідко чужі заходять, правда?
Вони знов переглянулись. Ні, це точно щось непевне, Підставка дотягнувся-таки жадібними рученятами, і дуже шкода, що між Вараном і його волею опинилися ці милі, загалом, люди…
– У нас був гість два тижні тому, – сказала старша дівчинка. – Подорожній. Чудний такий… схожий на вас. Вогонь попросив розпалити. От чудний.
– Подорожній? – тупо повторив Варан.
– Так, – кивнула тепер уже хазяйка. – Сказав, така традиція. Правда?
– Правда, – пробурмотів Варан, скидаючи оком з одного обличчя на інше. – А більше нікого не було?
– Кого ж іще, – усміхнулася старшенька дівчинка. – У нас тут сильно не побродиш… А він – нічого, бувалий… У нього така штука, «іскра» називається, таке кресало маленьке, не треба чиркати-чиркати, бити і роздмухувати, а треба просто «чирк!» – і вогник.
Варан сунув руку до шкіряної кишені на поясі. Витягнув «іскру». Показав дівчинці:
– Така?
– Так! – вона схопилася від збудження, і рум’янець підскочив на тонких щоках.
– Це штука з узбережжя. Там у всіх такі є.
Молодша дівчинка округлила рот кружечком, але так і не насмілилась нічого сказати.
– Тебе як хоч звати? – схопилась господиня. – А то цей наш гість, соромно сказати… ім’я не спитали. Балакали мало не всю ніч, уранці він пішов, отут і спохопились: ім’я… не знаємо.
– Мене звати Варан, – сказав він, дивлячись їй в очі.
Очі мигнули. Вона ніколи давніше не чула цього імені, воно здалося їй кумедним:
– Баран?
– Варан.
– А-а… Ну… Варан, значить. Просто ми як почули, що ти на одному місці не сидиш, усе життя по дорогах… Він, котрого ми ім’я не спитали, теж так. Він розповідав про чудеса всілякі, про магів, про закляття, от я і подумала: може, закляв хто? І його, і тебе?
Це не пастка, подумав Варан без особливої, втім, упевненості. Коли пастка, то якась надто хитра. Нелюдськи…
Білі стіни блищали зсередини. Тонкий шар снігу танув і скочувався крапельками, і застигав бурульчастим візерунком. Свічка відбивалась у крижаній плівочці, що опливала, і здавалося, що стіни й стеля світяться. Стоптана глиця на підлозі наповнювала кімнату запахом лісу.
Знадвору долинув шурхіт, пошкрябування, бухання розкидуваного снігу. Хазяїн швидко глянув на жінку:
– Ти виставила?
– Звісно.
Знову замовкли. Прислухались; поряд із домом шурхіт і скрип припинились на хвилину, потім віддалились у бік сусідів.
– Що це? – спитав Варан.
– Сніговий кріт, – озвалась господиня, здивована, як можна не знати таких речей. – Вулиці чистить, дороги… Жиром топленим його годуємо, то він і старається. У мисочці завжди лишаю…
– А якщо порожня мисочка?
– Нашкодити може, – хазяйка зняла з вогню чайник, розлила кип’яток по дерев’яних кухлях. – У Дров’яків минулого року півбудинку зніс – за скнарість свою поплатились.
– Не за скнарість. Лунька просто забула.
– Ага, забула… П’ять разів поспіль?
– А ти… – почав господар, поволі роздратовуючись. Аж урвав сам себе; замовкнув. Засопів, як сопіли перед тем дівчатка, тільки гучніше.
– Я сьогодні бачив снігового крота, – признався Варан. – Тільки я не зрозумів, що це. Ледве встигнув забратись.
– Це тобі пощастило, він неголодний був, – сказала хазяйка.
Хазяїн сопів усе тихше. Його дихання та делікатне потріскування вогню – а більше не було ніяких звуків. Дівчатка сиділи, мов льодяні різьблення.
Варан приплющив очі. В останні роки він змінив тактику й уже не шукав новонароджених магів. Попросившись переночувати, він передусім намагався зрозуміти: чи можна прикласти до пожильців гостинної оселі поняття «мир» і «щастя»? Дуже скоро стало зрозуміло, що «щастя» настільки розпливчасте, а «мир» настільки крихкий, що неможливо часом визначити, є вони чи ні…
– Той подорожник… Котрого ви ім’я спитати забули… Він старий?
– Та старший за тебе…
– Одну ніч ночував?
Хазяїн кивнув:
– Одну… До рана розповідав казки. Ми навіть дівчат спати не гнали – до того цікаво. Про два миси, Осиний Ніс і Крем’яшок, а між ними Поріг. Коли вода відступає, внутрішнє море само собою теплим стає, мілкішим, цвіте… А коли вода припливає, внутрішнє море й зовнішнє зливаються і замість Порога стає Шия…
– Перешийок, – пошепки поправило старшеньке дівча.
– Еге… А на тих землях теж люди живуть і торгують, коли через шию цю… через перешийок… кораблі ходять. Так. Ти таке чув?
– Я там був, – сказав Варан.
– Правда?!
Варан зітхнув. На цьому самому Крем’яшку його мало не схопили – років п’ять тому.
– Він, значить, обійшов усю землю? Так він казав?
– Усю Імперію, та ще й околиці…
– А нащо? Чого шукав?
Хазяйка розсміялася, зробившись наразі на десять років молодшою:
– А хто ж вас знає, чого ви шукаєте… Буває, живе собі людина, усе в неї є, а її веде. Вона виходить на дорогу, і…
Очі її заблищали. Вона ще хотіла щось сказати, але подивилася на чоловіка й раптом засоромилась.
– У нас сусід був, так він теж повівся, – пробурчав господар. – Світ, каже, забачити. Напився на ближчому ярмарку і замерз. А й світу всього забачив тільки, що півтори дороги.
Знову зробилось тихо. Молодша дівчинка позіхнула.
– Спати час, – нерішуче сказала хазяйка. – Що ж… Ти так нічого й не розповіси?
* * *Над ранок вони заснули. Варан лежав на шкурі морської кози, густій і шорсткій, із духом – наче дитинство – водоростей. Дивився крізь діру на стелі, як світять зорі.
Вогнище чудово держало тепло.
Варан мав чітке відчуття, що він біля цілі. Хай таємничий подорожник пішов звідси два тижні тому – але ж не рік тому, не п’ять років; бродяга не зволікає, але й не квапиться. Те, заради чого Варан покинув Нілу, те, заради чого він пізніше покинув високу посаду й коридор на сто п’ятнадцять кроків, заради чого він ризикнув життям, смертельно вразивши Підставку…
«Ніякий бродяга не може знати смислу сущого, – сказав Підставка за декілька днів до Варанового зникнення. – Смисл сущого лежить за його межами, а бродяга – частина нашого світу…»
Варан, поглинутий приготуваннями до втечі, нічого не відповів Імператорському Стовпу. На той момент йому було цілком ясно, що маги, прості жителі звичного світу, мають на собі знак ззовні – і або вміють бути гідними його, або, що частіше, не вміють. А Блукаюча Іскра безсмертний, він з’являється й щезає, коли йому заманеться; а що як його людська подоба – видима тінь когось, хто перебуває «поза
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.