Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

Образно кажучи, джин був випущений із пляшки, а тепер його треба було загнати. У другій половині 1960-х рр. починаються гоніння на українську інтелігенцію. Козацька тематика, зокрема й історія Хмельниччини, стає небажаною. Про це дають знати митцям представники компартійних органів.

Павло Загребельний

Звісно, ці репресії не призвели до того, що «козацькі» мистецькі твори й відповідні історичні дослідження взагалі зникли. Наприклад, на історичні теми писав художні твори Павло Загребельний. У 1983 р. був надрукований його роман «Я, Богдан» про Хмельницького. У ньому автор намагався розкрити «таємниці» характеру цього козацького гетьмана, показати його як людину і як визначного військово-політичного діяча.

Козацька міфологія, проінтерпретована в радянському дусі, була типовим колоніальним продуктом. У ній маємо яскраво виражений комплекс «молодшого брата». У цій міфології українські козаки, щоб визволитися від «польського гніту», мусять отримати підтримку з боку «старшого брата» — росіян. Аксіологія цієї міфології досить чітка: той, хто орієнтується на Росію, чинить добро; а той, хто має щось проти неї, є носієм зла. Відповідно, героїзуються промосковські козацькі діячі, і, навпаки, осуджуються ті, хто виступав проти російської орієнтації. У системі таких координат антигероями є Іван Виговський, Іван Мазепа та низка інших гетьманів і представників козацької старшини. Зате головним позитивним персонажем козацької історії постає Богдан Хмельницький.

Така міфологія, за великим рахунком, не мала нічого спільного з марксизмом, на який ніби орієнтувалися радянські ідеологи. Це була модифікація (точніше — продовження) козацької міфології, створеної в імперській Росії.

Незважаючи на те, що Радянський Союз припинив своє існування й утворилася незалежна Україна, в останній і далі продовжують зберігатися елементи прорадянської козацької міфології. Фактично сучасна українська козацька міфологія залишається в полоні стереотипів своєї «попередниці».

Борець за волю України

У кінці 50-х — на початку 60-х років ХХ ст., особливо після ХХ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, на якому відбулося розвінчання «культу особи» Сталіна, почалася деяка лібералізація суспільного життя в Радянському Союзі. Зачепила вона також культурну та ідеологічну сфери. Почалося звернення до «заборонених тем», відбулася реабілітація окремих постатей, які раніше з тих чи інших причин опинилися під забороною.

Федір Шевченко

Спостерігалася також тенденція відійти від апологетики Хмельницького та його дітища — Переяславської ради. Однією з перших спроб більш адекватно оцінити роль «національно-визвольної війни» в історії України можна вважати монографію Федора Шевченка (1914–1995)[450] «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.»[451], що стала основою його докторської дисертації, захищеної в 1963 р. Цей вчений спеціально займався питаннями зв’язків України й Росії в середині та другій половині XVII ст. Цьому питанню була присвячена його кандидатська дисертація «Російські воєводи в Україні (Нариси взаємовідносин України з Росією в другій половині XVII ст.)», яку він захистив у 1943 р. У час ювілейного 1954 р. вчений випустив роботу «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів»[452]. Зрозуміло, вона була написана в дусі тогочасної апологетики Хмельниччини та Переяславської ради.

Інша справа — монографія «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.». У ній автор на основі представленого в роботі матеріалу прийшов до висновку, що принаймні на першому етапі війни Хмельницький домагався лише преференцій для козацької старшини, а не прагнув «возз’єднання»[453]. Шевченко також вважав, що українська державність у середині XVII ст. могла відбутися лише завдяки укладенню коаліцій та приєднанню до сильної держави. Серед таких дослідник називав не лише Росію, а й Польщу та Османську імперію.

Шевченко ніби намагався реанімувати класовий підхід в оцінці особи Хмельницького. Він писав: «Очоливши національно-визвольну війну українського народу, Б. Хмельницький та його однодумці і не мріяли про створення на Україні якогось іншого ладу, в якому не було б станів, привілеїв для одних і різних повинностей — для інших. Гетьман та його близьке оточення були людьми своєї епохи»[454].

Володимир Голобуцький

Олена Компан

Також Шевченко хоча б частково спробував переглянути термінологію, яка використовувалася в тодішньому радянському ідеологічному дискурсі для опису Хмельниччини. У його книзі вона названа не «визвольною» чи «народно-визвольною», а «національно-визвольною війною». Поряд з терміном «возз’єднання» зустрічалися й такі, як «приєднання» й «об’єднання»[455].

У кінці 1950-х — початку 1960-х рр. з’явилося чимало досліджень з історії українського козацтва. Зокрема, це стосується робіт Володимира Голобуцького (1903–1993). Війна під проводом Хмельницького розглядалася ним у монографії «Запорозьке козацтво», що побачила світ у 1957 р.[456]. Автор намагався не відходити від офіційної лінії при розгляді історичних питань. Але треба відзначити його заслуги в популяризації козацької тематики. Уже наприкінці життя, готуючи до друку друге видання «Запорозького козацтва», Голобуцький зазначив: «Вихід моїх праць у 50-ті і на початку 60-х років припадає на період «хрущовської відлиги»: стало можливим, хоч і в тісних рамках офіційної ідеології, працювати над запорозькою тематикою і видавати книги. Пізніше, протягом майже чверті віку, такої можливості вже не було»[457].

По-своєму революційним явищем у той час стала монографія Олени Компан (1916–1986)[458] «Міста України в другій половині XVII століття»[459]. У ній на підставі конкретного матеріалу було показано відмінність розвитку України і Московії у XVI–XVIII ст. Україна на той час, показала автор, була частиною Європи з переважно міським і відносно вільним населенням. На її землях тоді нараховувалося понад тисячу міст і містечок з розвиненими ремеслами і навіть промисловістю, більшість з них мали магдебурзьке право. За підрахунками дослідниці, в Україні XVII ст. міське населення становило 46 відсотків[460]. У той же час Московія з її покріпаченим населенням була