Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

тепер просто вражає: не з’явитися на його похорон; вражає, коли згадати, якими важливими були їхні відносини задля успіху союзників; і не так вражає, коли зважити на поступову відчуженість, що розповзлась між ними. Америка досі жорстко намагалася виторгувати вигідніші умови щодо британських військових позичок і була відповідальна за такі другорядні прикрості, як скасування поставок м’яса у Британію. Та корінна розбіжність полягала у питанні Сталіна, Росії та поствоєнного світу.

4 травня 1945 року Черчилль писав Ідену, що неочікуваний успіх Росії з Польщею «для історії Європи становить подію, якій досі не існувало аналогів». А 13 травня надіслав каблограму новому президентові Труману, у якій казав, що залізна завіса опустилася вздовж російського фронту, — отже, ця фраза, яка стане такою контраверсійною, використовувалась Черчиллем майже за рік до його промови у Фултоні, штат Міссурі. Черчилля настільки тривожила можлива панорама комуністичного та радянського всеправління Східною Європою, що вже того самого місяця він висунув пропозицію щодо операції, свідчення про яку розкопали тільки нещодавно, головним чином завдяки історику Девідові Рейнольдсу. 24 травня він дав завдання штабу військового планування розглянути те, що назвав — операція «Немислиме», відповідно до якої сили Британії та Америки фактично переспрямувалися б на Росію та витіснили її зі Східної Європи. Як це могло б їм вдатись? Вони залучили б до своїх лав вояків, котрі вже довели статус найефективніших, — вермахт.

Черчилль переконував Монтґомері, що захоплену німецьку зброю слід зберегти таким чином, аби була змога у слушний момент повернути її денацистизованим німецьким військам і використати для нападу на Совєти. Усе це залишалося у таємниці до 1998 року, та, мабуть, добре, що так воно й було.

Навіть якби й виникло бажання піти на таке, Черчиллю аж ніяк не вдалося б переконати американців взяти участь у цьому плані. Аби зрозуміти відносну терпимість американців до росіян, потрібно згадати, яким бачив світ Вашингтон у 1944 році і на початку 1945-го. Тихоокеанську війну жодним чином не можна було вважати завершеною. Від японців не очікувалося нічого, окрім шаленого і самовбивчого опору. Населення Японії було виховано партизанською війною — аж до вміння битися списами. Американці знали, що зрештою перемогли б, проте боялися, попри володіння бомбою, що втрати життів будуть жахливими. Вони сподівалися, що росіяни рішуче стануть на їхній бік.

Та навіть якби Черчилль зміг переконати американців, залишається важливіше питання: а як же його власна армія, як же його власний британський електорат? Що б вони відповіли, коли б їм сказали, що тепер настав час розвернутися на росіян? Можна з певністю сказати, якби народ Британії почув про операцію «Немислиме», він відреагував би збентеженням та обуренням. Британці мало чи майже нічого не знали про сталінські зачистки. В уявленні багатьох із них росіяни були героями, які проявили сміливість і моральний дух самопожертви, присоромивши інші армії (зокрема їхню).

У широко відомому уявленні Сталін іще не був просяклим кров’ю тираном; він був Дядечком Джо, із його простацькими люлькою й вусами. Якби британській громадськості у 1945-му повідомили, що настав час повернути зброю на Москву, побоююсь, вони дійшли б висновку, що Черчилль знову всівся на свого старезного дерев’яного коника антикомунізму та був водночас і несправедливий, і неправий. Але ідея все одно не спрацювала б, про що у відповіді Черчиллю й дали чітко зрозуміти військові плановики. Виконання операції «Немислиме» вимагало численних німецьких військ та значних американських ресурсів; і я навіть не припускаю, що цей висновок здивував прем’єр-міністра Британії.

Як і завжди, він давав волю роздумам, переглядаючи всі логічні варіанти — хоч би якими божевільними вони видавались. І те, що він навіть припускав можливість такої акції, свідчить про його неослаблене — після шести болісних та виснажливих років — воєнне чуття. Хоч яка непрактична, операція «Немислиме» також відкриває нам глибину Черчиллевих тривог стосовно комуністичної загрози; і принаймні у цьому правда була на його боці.

Він бачив Німеччину у руїнах, Францію на колінах і зморену Британію. Бачив, що радянські танки спроможні просуватися і до Атлантики, і до Північного моря — коли б захотіли. А вони вже продемонстрували свою готовність поглинути східноєвропейські столиці та нав’язати форму правління, яка, він вірив, була нечестивою. Що можна було зробити, аби зупинити їх? Це й було тим великим стратегічним питанням, яке він собі поставив, — питання, яке чимало американців на той момент не мали жодного бажання ставити.

Станом на 25 липня, коли Черчилль мав залишити Потсдамську конференцію, він не досягнув майже нічого. Хоч і наповнював атмосферу тієї тьмяної кімнати своїми блискучими висловлюваннями — над якими перекладачам довелось добряче попітніти, аби як слід розтлумачити, — та все виглядало так, ніби Британія продовжувала явно всихатися у тіні тих двох зростаючих наддержав.

Труман повідав, що Вашингтон має атомну зброю, — та відмовився ділитися технологією із Британією: що, як ви можете збагнути, не зовсім схоже на ставлення з повагою до союзника, котрий сумлінно поважав англо-американські домовленості ділитися технологіями. Переважна частина ранньої теоретичної роботи над явищем ядерного поділу була британською, і всю її віддали на тарілочці — разом із радаром та всім решта — Америці. Зрештою, Труман ухвалював рішення бомбити Хіросіму сам; консультація із Британією була просто формальністю.

Щодо Росії, то Сталін викладав свої карти ощадливо й майстерно. Коли він говорив, це було по суті. Він жодного разу не розгубився у доборі фактів (на відміну від Черчилля, якому інколи доводилось відхилятись, аби помічники прошепотіли щось йому на вухо), а коли вважав за потрібне, і далі поширював свій смертельний шарм. Радянський тиран розповів Черчиллю, як йому шкода, що він не був більш нестриманим публічно у подяках Британії за допомогу Росії. Збираючи папки й обходячи стіл, аби Черчилль поставив підпис, розіграв цілу сценку. «А мені він подобається», — чули, як казав Черчилль — давній любитель лестощів.

А тим часом Ведмідь пожирав Східну Європу і, самовдоволено посміхаючись, плямкав, забезпечивши собі у Потсдамі не тільки воєнні репарації, а й військову «здобич» та вивозячи звідти все, що міг, аби нагодувати свою економіку. Перед лідерами у Потсдамі була присутня і керована Совєтами маріонетка польського уряду. Черчилль запитав, чи є в їхніх лавах некомуністи. Відповіддю йому було нєт.

Згодом, 26 липня, Черчилль повернувся до Лондона, аби отримати від британської громадськості, першим класом, «Орден Копняка під зад». І тоді він справді показав, чого вартий; так ніби до того були якісь сумніви.

Йому було 70; він вийшов переможцем із найбільш насильницького конфлікту, що його будь-коли