Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

ГЛАВА 41

Якийсь час ми йшли мовчки. Я тільки зараз зрозуміла, що Еллінге не взяв жодних черевиків чи чобіт. Але він крокував по дорозі вільно, наче дрібні камінці, тут і там розкидані, не впивалися в босі ступні.

Рука тримала мою руку – міцно, впевнено, і мені зовсім не хотілося, щоб колись відпускала! В очах стояли сльози, через що дорога попереду зовсім розпливалася.

– Ти ж розумієш, Іві, що нікому не маєш розповідати про все, що дізналася?

Це не був наказ... прохання швидше. Або навіть – нагадування. Я дійсно дуже багато чого дізналася. І щиро не хотіла, щоб інформація потрапила не в ті руки.

Кивнула, і він трохи стиснув мою долоню – на знак того, що побачив і повірив.

Що ближче ми підходили до міста, то частіше на дорозі стояли спеціальні ліхтарі, теж створені драххами.

Серце стукало від думки, що я нарешті побачу рідних, обійму матінку, пригорнуся до татуся. І рвалося від того, що більше ніколи не відчую, як гарячі сильні руки стискають в обіймах.

Минули символічні ворота – різьблену дерев'яну вивіску з гербом та назвою.

Інемар змінився. У повітрі витала тривога, напруження. Звичайно чистими вулицями літало сміття, навіваючи думки про запустіння. Більшість віконниць виявилися наглухо закриті, і дорогу освітлювали лише ліхтарі.

– Що тут відбувається? – не витримала я.

– Заворушення, – похмуро відповів Еллінге, трохи повівши плечима.

Ось так, Намісника всього три дні не було... ну гаразд, ще тиждень, поки ми залишалися у нього в вежі. Але звідти він напевно контролював.

А тут усе прямо немов із котушок зірвалося.

– Храмовники каламутять?

Він лише кивнув. Я не стала продовжувати розмову. Розуміла бажання людей позбутися драххів, я й сама стільки разів думала про це! І в той же час раптом ясно усвідомила, що без їхньої сили втримати порядок в Ерсе навряд чи вдасться. Адже раніше, до приходу драххів, люди часто воювали між собою. Це зараз у них є привід об'єднатися. Але все одно, схоже, дістається не тільки драххам, а й своїм.

Більше я нічого не встигла запитати: ми вийшли до площі Привітання, куди прибувають міжміські екіпажі, що їдуть цією дорогою. Звідси ходять регулярні рейси в усі кінці столиці.

На площі вирувало хоч слабке, але життя. Пасажири сідали в нічний диліжанс, стояли кілька візників.

Еллінге рішуче наблизився до легкої двоколки.

– У центр, до парламенту, – промовив тихо. Літній візник, що дивився в інший бік, здригнувся від несподіванки. Обернувся, окинув підозрілим поглядом босого Еллінге.

Дивно, як перетворився Сольгард. Начебто в простому одязі, з запорошеними ногами, але плечі так розправлені, у погляді стільки сили та незаперечної гідності! Він навіть у такому вигляді виглядав блискуче та благородно.

Не можу сказати, чи впізнав візник у ньому Намісника, але драхха точно впізнав. Вклонився, запрошуючи рукою:

– Звичайно, шановний дх'ере, будьте ласкаві!

Еллінге допоміг мені зійти на сидіння, сам заліз слідом, назвав адресу. Я запізніло почала переживати, що у нас зовсім немає грошей. Батьки, звичайно, оплатять, але навряд чи самому Еллінге захочеться приходити до них у будинок з таким проханням.

Але чоловік вирішив і це питання.

– Ім'я, – спитав, коли двоколка зупинилася біля нашого особняка.

На другому поверсі горіло кілька вікон, і я з насолодою водила поглядом по рідних стінах.

– Лерд Авелій, дх'ере.

– Зранку вам надішлють компенсацію, – оголосив чоловік, допомагаючи мені зійти.

– Звичайно, дх'ере, – вклонився візник, не наважуючись суперечити. Але я не сумнівалася, що Еллінге відплатить йому щедро, ще й з надлишком.

Серце заколотилося, коли ми пройшли клумбу перед головним входом і парадними сходами піднялися до дверей.

Еллінге смикнув шнур дзвінка. Рідний передзвін відгукнувся у тих глибинах душі, де жили дитячі спогади. Які, здавалося, назавжди для мене втрачені.

Перечекавши, Еллінге наполегливо подзвонив ще раз. І ще.

Поки в дверях не відчинилося оглядове віконце.

– Слухаю? – промовив Альм, наш дворецький. – Боги милостиві, хазяйко!

Він трохи відхилився, і у вікні з'явилося обличчя Бетсі.

– Ох! Іві... Дх'єрра Ілес! Дх'єре Сольгарде! – вигукнула няня. – Пані Мріно! – крикнула кудись назад. – Іві приїхала!

Ляснули клямки, клацнули замки. Двері відчинилися, пропускаючи нас. Сходами бігла розпатлана матінка в наспіх накинутому пеньюарі.

Ще через мить я потонула в любимих, рідних обіймах.

– Хороша моя... та як же так... вже й не чаяла... дитинко... – голосила матінка, обмацуючи й обціловуючи мене, поки я відчайдушно намагалася не розплакатися.

– Ох, дх'ере Сольгарде, вибачте... – схаменулась вона, кинувши погляд на Еллінге, який терпляче переживав сплеск емоцій. – Проходьте, будь ласка, я зараз... Бетсі, накривай на стіл!

– Не треба, – озвався Сольгард, і матінка одразу насторожено замовкла. – Чи можу я поговорити з лордом Орінго?

– Він у парламенті, – зітхнула матінка. – Досі ще на роботі... надіслав посланця, що затримується.

– Добре. Тоді там зустрінуся з ним, – кивнув Еллінге. – До побачення, пані Мріно. Іві.

Кивнувши, він швидко розвернувся і вийшов за двері. Так просто. Не обійнявши наостанок, не поцілувавши, не попрощавшись до ладу...

Я сіпнулася за ним, сама себе зупинила. Подумала, що дарма він відпустив візника.

Хоча... напевно, сьогодні над Інемаром знову пролетів синій дракон. А десь на вулицях обсипалися шматки його тимчасового одягу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно