Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Кірай обережно прибрав пасмо мого волосся, що вибилося з зачіски, і, ледве торкаючись, провів кісточками пальців по щоці – від вилиці до підборіддя. І завмер, дивлячись мені в очі, але так і не прибираючи руку.

А я… я забула, як дихати. Згадався той поцілунок, уранці в кабінеті, наче на мене налетіла буря. Ось вона зараз вирувала в моїй душі, вимагаючи виходу. Билася, мов піщана бестія, закрита в скляній посудині.

Можливо, потім я про це пошкодую, але це точно буде не сьогодні. Чому б хоч раз не дозволити собі піддатися почуттям?

І я наважилася. Так само торкнулася його щоки кінчиками пальців. Вона трохи кололася щетиною. Мить і зіниці в чорних очах командира витягнулися, почали відливати золотом. І я зрозуміла, що мені подобаються його очі саме такими. Не знаю, що це означає, але такими вони мені здавались правильнішими, природнішими.

Але це була швидкоплинна думка. Тому що слідом його губи накрили мої. Цього разу не поспішаючи, м'яко, ніжно. Він ніби куштував мене на смак. І цього разу, я була готова поцілувати. Я чекала на нього і… хотіла. І охоче розкрилася назустріч Кіраю.

Він цілував мене до запаморочення. І я несвідомо тяглася до нього, обіймаючи за плечі, обвиваючи руками шию.

Моє серце вилітало. Це був неймовірний ритм, під який хотілося танцювати та сміятися. Мені хотілося торкатися його, обіймати, бути ближче.

Тихе зітхання вирвалося само собою, коли його рука ковзнула під сорочку. На краю свідомості промайнула думка, що слід зупинити це божевілля. Нічим добрим все це не закінчиться… але була похована під черговою лавиною його поцілунків, які ставали наполегливішими, гарячішими, вибагливішими. І я відповідала тим самим. Напевно, тим самим…

– Кхм… кхм… – пролунало зовсім поруч. І я не одразу зрозуміла, що в кімнаті ще хтось є.

Туман у голові зовсім не хотів розсіюватися. І замість того, щоб подивитися хто там став свідком мого гріхопадіння, я просто тицьнулася носом у плече Кірая.

– Скажи, що в тебе були досить вагомі причини з'явитися сюди в такий час, – заговорив Кірай.

І мені почулись в його голосі хрипкі нотки. Ніби він намагався стримати звірине гарчання. Але хоч він і був не надто задоволений появою третього в кімнаті, проганяти його не поспішав. Та й відвідувач не йшов, не звертаючи уваги на всю явну незручність ситуації, що склалася. Отже, трапилося щось серйозне.

Довелося зібратися і заштовхати подалі сором'язливість. Напустивши на себе найнезалежніший вигляд, я обернулася до того, хто говорив. Але зустрілася поглядом із… кішкою. Величезною, зітканою з первородної темряви, чорного туману. Вона дивилася ніби крізь мене величезними золотими очима і мовчала.

– Цікаво, – муркотнула кішка голосом Еріка. І в цей момент я ледь не впала з ліжка. – Не знаю, кого саме ти ховаєш так ретельно, хоч, здається, здогадуюсь, але подумай ще раз, чи варто воно того?

Будь-яке романтичне безумство розтануло остаточно і безповоротно. І місце бурхливого бажання близькості тепер зайняли підозри, тривоги, побоювання... загалом усе, що супроводжувало мене завжди. І про що я наважилася забути, хай і зовсім ненадовго.

Може, воно і на краще. Я спробувала відсунутись від Кірая, але він не дозволив, утримав.

– Ти прийшов, щоб почитати мені нотації? – глухо і якось зло поцікавився командир. Мені навіть стало відверто ніяково від такого тону.

– В жодному випадку. Це твоє особисте життя, але ти пам'ятаєш, чим усе закінчилося минулого разу… – кішка-Ерік зітхнула, і знову мазнувши по мені поглядом, але так і не впізнавши, продовжила. – Ти просив доповідати, якщо помічу щось незвичайне. Ось зараз відбувається щось дуже незвичайне у північній частині міста. Але що зрозуміти не можу. Наче щось не пропускає. А кинути Мелані та вирушити туди самостійно – не можу. Відправ Маела. Або Роя. В крайньому випадку – нашого Світлячка, – і знову цей погляд, ніби він знав, що я тут, але мене не бачив. І єхидно додав: – Якщо знайдеш її звичайно.

У цей момент у мене якось мову відібрало. Світлячок – це я? Не люблю це прізвисько. Його мені дав Етклонер, як глузування. І тепер це теж звучало глузуванням. Чи Ерік мене справді не бачив?

– Добре, – кивнув Кірай.

І Ерік вже розвернувся, збираючись покинути нас, але забарився.

– І ти б припиняв з нею так поводитися, – все ж таки заговорив він, повністю ігноруючи мою присутність. – Нічого гарного ти їй дати не зможеш. А дівчинка розумна, тямуща. Має майбутнє. Поверни її до загону. Вона заслужила на це місце. І візьми нарешті себе в руки.

І перш, ніж Кірай процідив щось незрозуміле крізь зуби – одним стрибком пройшов крізь двері.

Незручна пауза затяглася зовсім не на довго. Я глянула на командира і, піднявши брову, запитала:

– З чого саме накажеш мені розпочати допит?