Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Чи уклали сконфедеровані хоругви перед битвою під Батогом угоду з козаками?

Знову ж таки ні одне з історичних джерел не згадує про будь-які контакти з запоріжцями. Видається все це, скоріше за все, неможливим, хоча існують побічні свідоцтва, указуючи на те, що під Батогом трапилося дещо дивного. Так ось, в польськім таборі було залишено місце для… козацького уманського полку, який мав битися з Хмельницьким на стороні поляків! Річ видається невірогідною, однак вона підтверджується численними джерелами. Про участь полку в битві говорить «Короткий Літопис про війни поляків з козаками», Веспазіан Коховський в «Історії панування Яна Казимира», а також… Марек Собеський в листі від 30 травня, в якому повідомляє, що уманський полк зрадив та продався козакам. На жаль, таємницю цього дивного випадку забрали з собою до могили герої та жертви битви під Батогом.

Чи дійсно в 1652 році могло дійти до розламу і бунту частини козацьких полервників, який закінчився підписанням угоди з Річчю Посполитою? Дуже трудно дати на це однозначну відповідь. На переломі 1651 та 1652 років в Україні спалахнуло кілька бунтів проти Хмельницького. Одним з бунтівників був Богун; він навіть умовляв татарів, щоб ті надали йому поміч проти Хмельницького, який, в свою чергу звернувся по допомогу до… Марчина Калиновського та до польських хоругв, які тоді знаходилися в Україні. В січні козацький гетьман послав до Москви посольство полтавського полковника Івана Іскри з запитанням, чи надасть їм цар допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої. Тим часом, в Кремлі вже був готовий план захоплення України та вирушення на козаках згоди на унію з Москвою; однак, він не був запроваджений в життя, оскільки Берестечко навчило царя обережності. Тим не менше, дії Хмельницького могли не подобатися Богунові, який не був прихильником того, щоб Україна зробилася залежною від Кремля. Питанням для дискусій є факт, чи був би він в стані за акцептувати компроміс з Річчю Посполитою, якщо до цього часу кальницький полковник був, скоріш, відомим як прихильник незалежної України. Але тут ми маємо наступні непрямі докази, тепер вже з 1654 року, які свідчать про те, що Богун вороже віднісся до переяславської унії, яка підпорядкувала козаччину цареві. Полковник, начебто, розважав тоді можливість переходу на польську сторону, оскільки з двох лих волів Річ Посполиту, ніж Москву.

Іншою проблемою є те, а чи була можливість в 1652 році укласти будь-яку осмислену угоду з козаками? На жаль, польські та українські історики до нині не вирішили цього питання. Але ж цю проблему немає толку і розглядати; достатньо переконатися в тому, як поточилася подальша історія Козаччини та Речі Посполитої. Спочатку Україна була поділена, а все Задніпров’я та Запоріжжя дісталися під владу Москви. Потім Річ Посполита, позбавлена частини територій давньої Київської Русі, стала значно послабленою, що в поєднанні з кризою держави в XVIII сторіччі довело до повного знищення шляхетської держави. Цікаво, що, якби Річ Посполита намагалася б в майбутньому заново одержати позицію супердержави і дати рішучу відсіч Росії, вона і так повинна була б видерти у царів Задніпров’я — чи то, якимось принципіальним способом, вирішити питання України. Під кінець XVIII сторіччя це було б значно легше, ніж за сто років до того, коли Річ Посполита, як одна з небагатьох європейських держав увійшла на путь демократичних змін та впровадила до життя першу в Європі, і другу після американської конституцію.

Так що, незалежно від того, чи це злить когось чи дратує, історія показала, що в XVII і в XVIII сторіччях Річ Посполита і Україна не були в стані існувати як окремі держави, оскільки подібний стан послаблював їхній потенціал та вів до їхнього знищення та підпорядкування сусідам, що бажали поділити їх території для себе. Коротко мовлячи, відсутність польсько-козацької угоди та недостатність та постійне зменшення сил в боях означали повну катастрофу спільно і для України, і для Речі Посполитої.

Чи вирішило б цю проблему надання козацтву шляхетства? І чи було б таке можливим в XVII сторіччі?

Знаючи ментальність польської шляхти, можна признати, що вона з великою неохотою погодилася б на таке рішення. Ні одна з угод, підписаних з козаками, не йшла аж настільки далеко, за виключенням гадяцької, в якій, і справді, давалася обіцянка нобілітації запорізької старшини та кілька сотням найбільш заслужених козаків з кожного полку. Польська і литовська шляхта заздрісно стерегла власні привілеї і, скоріш за все, не погодилася б на поповнення шляхти на півтора десятка тисяч молодців. Однак, розмірковуючи над цією проблемою, яка, можливо, розв’язала б польсько-козацький конфлікт, я не міг відмовити собі порівняння угод з козаками з актами польсько-литовської унії, а перш за все, з постановами, прийнятими в Городлі в 1413 році. В силу тієї унії, польські шляхетські роди прийняли та надали свої герби сорока семи родам литовських бояр. Мене ж дуже сильно нуртувало питання, а чи литовські бояри в 1414 році так вже сильно відрізнялися від запорізьких козаків середини XVII сторіччя, що надання їм шляхетства було цілком неможливою справою? Допуск до польських гербів литвинів, які тільки в 1385 році прийняли християнство, був рішенням досить незвиклим для Європи на схилі середньовіччя. Приймаючи таке рішення, польська шляхта збудувала підвалини під наступну Річ Посполиту та її міць. Так чи не могла вона зробити того ж самого в середині XVII сторіччя? Принципіальне питання полягає на тому, а чи литвини XV сторіччя сильно відрізнялися від козаків? Зрозуміло — запоріжці підіймали бунти та повстання, мордували шляхту, однак литвини, починаючи з ХІІІ сторіччя, так само нападали на Королівство Польське, хапали полонених, палили села та міста. Одною з постанов кревської унії, зрешта, було звільнення всіх польських бранців, що перебували в Литві. Однак, незважаючи на все це, литвини одержали герби та привілею польської шляхти.

Однак, литовські бояри, скаже хтось, були відповідністю європейського лицарства, і, тому, польська шляхта, в якомусь сенсі, надавала герби рівним собі. Тимчасом, в більшості своїй, козаки виводилися з плебсу та простого народу і міщан. Саме тому панове-браття і не могли надати їм власних привілеїв.

На жаль, це не є до кінця правдою. Литовський боярин XV сторіччя не був відповідністю лицаря, оскільки він був залежним від власного князя. Тільки наступні унії доконали перенесення в Литву прав та привілеїв польської шляхти, а бояри, в результаті цього, зробилися таким самим