Читати книгу - "Смертниці"

Ще один погляд, і все стає на місце.

Там він мене вдарив. Там стояла Аня, зі скривавленою ногою.

Не кажучи ані слова, я розвертаюся й лізу на берег. Серце б’ється дуже швидко, жах стискає горло, але вибору немає. Я бачу її привид, він пурхає переді мною. Пасмо волосся, підхоплене вітром. Сумний погляд через плече.

— Міло? — гукає жінка.

Я не зупиняюся, пробиваюся крізь кущі, аж поки не доходжу до дороги. Тут. Тут стояли фургони. Тут на нас чекали чоловіки. Спогади виринають дедалі швидше, жахливі спалахи кошмару. Чоловіки ласо дивляться, як ми роздягаємося. Дівчина верещить, коли її притискають до капота. І Аня. Я бачу, як Аня лежить на спині, а чоловік, який щойно зґвалтував її, застібає штани.

Аня ворушиться, нетвердо стає на ноги, мов новонароджене теля. Така бліда, така тоненька — привид, а не дівчина.

Я йду за нею, за духом Ані. Пустеля всіяна гострими камінцями. З ґрунту випинаються колючі кущі, Аня біжить через них, скривавлені ноги спотикаються. Вона схлипує, тягнеться до того, що вважає свободою.

— Міло?

Я чую перелякані схлипування Ані, бачу біляве волосся, що падає на плечі. Перед нею — порожня пустеля. Якби ж вона змогла бігти швидше, далі…

Тріщить постріл.

Я бачу, як вона поточується, з неї вибиває повітря, кров ллється на теплий пісок. І все-таки вона підводиться, навкарачки повзе через колючі кущі, через каміння, що ріжеться, мов скло.

Гримить другий постріл.

Аня падає. Біла шкіра на коричневому піску. Це тут вона впала? Чи там? Я кружляю, відчайдушно намагаюся знайти місце. «Аню, де ти? Де?»

— Міло, скажи що-небудь.

Я раптом зупиняюся, не зводячи очей із землі. Жінка щось до мене говорить, я її заледве чую. Я спроможна тільки дивитися на те, що лежить у мене під ногами.

Жінка м’яко каже мені:

— Ходімо, Міло. Не дивися туди.

Та я не можу поворухнутися. Стою, заклякла, а двоє чоловіків схиляються до землі. Один вдягає рукавички й змітає пісок, відкриваючи схожі на вичинену шкіру ребра й брунатне склепіння черепа.

— Схоже, жінка, — каже він.

Усі мовчать. Гарячий вітер кидає пісок нам в обличчя, я кліпаю, очі пече. Коли знову розплющую їх, із піску виринає дедалі більше Ані. Вигин тазової кістки, коричневе стегно. Пустеля вирішила віддати її, тож вона постає з землі.

Ті, хто зникли, іноді до нас повертаються.

— Ходімо, Міло.

Я піднімаю очі на жінку. Вона стоїть так струнко, так неприступно. Сріблясте волосся сяє, мов шолом воїтельки. Вона обіймає мене, і ми разом ідемо до машини.

* * *

— Саме час, Міло, — тихо каже жінка. — Час розповісти мені все.

Ми сидимо за столом у кімнаті без вікон. Я дивлюся на стос паперу перед нею. Він порожній, чекає на розчерк ручки. На слова, які мені страшно промовити.

— Я вам усе розповіла.

— Навряд чи.

— Ви запитували, я відповіла на все.

— Так, ти дуже нам допомогла. Дала нам усе, що було потрібно. Карлтон Вінн таки сяде за ґрати. Він заплатить. Тепер увесь світ знає, що він скоїв, і ми вдячні тобі за це.

— Я не знаю, чого ще ви від мене хочете.

— Того, що замкнене ось тут. — Вона простягає руку понад столом, торкається мого серця. — Я хочу знати те, про що ти боїшся розповісти. Це допоможе мені зрозуміти, як вони працюють, допоможе боротися з цими людьми. Це допоможе врятувати інших дівчат, таких, як ти. Ти мусиш, Міло.

Я скліпую сльози.

— Або ж ви відправите мене назад.

— Ні. Ні. — Жінка нахиляється до мене, дивиться дуже пильно. — Це тепер твій дім, якщо ти хочеш лишитися. Тебе не депортують, даю слово.

— Навіть якщо…

Я замовкаю. Не можу більше дивитись їй в очі. Сором затоп­лює моє обличчя, я опускаю погляд до столу.

— Ти не винна в тому, що з тобою сталося. Хоч би що з тобою робили ті чоловіки, хоч би до чого вони змушували тебе — це було силування. Це відбувалося з твоїм тілом, але душі ніяк не стосується. Міло, твоя душа лишилася чиста.

Нестерпно зустрічати її погляд. Я далі дивлюся вниз, на те, як скрапують на стіл мої власні сльози, і відчуття таке, наче це моє серце кривавить, наче кожна сльоза — це ще одна частинка мене, що стікає геть.

— Чому тобі страшно дивитися на мене? — тихо питає вона.

— Мені соромно, — шепочу я. — Усе те, що ви просите розповісти…

— Тобі було б зручніше, якби мене тут не було? Якби я на тебе не дивилася?

Я так і не піднімаю до неї очей.

Жінка зітхає.

— Гаразд, Міло, ось як ми зробимо. — Вона ставить на стіл диктофон. — Я ввімкну оце й вийду з кімнати. А ти розкажеш усе, що захочеш, усе, що пригадаєш. Можеш говорити російською, якщо так буде зручніше. Будь-які думки, будь-які спогади. Про все, що з тобою сталося. Ти говориш не з людиною, а з машиною. Вона тебе не скривдить.

Жінка підводиться, натискає кнопку запису й виходить з приміщення.

Я дивлюся на червону лампочку, що блимає на диктофоні. Плівка повільно крутиться, чекає на мої перші слова. На мій біль. Я набираю повітря, заплющую очі й починаю говорити.

Мене звати Міла, і це моя історія.

Примітки

1

Jane Doe — прийняте в англомовних країнах умовне позначення пацієнтки чи загиблої, чиє ім’я невідоме.

2

Автоматизована дактилоскопічна інформаційна система.

3

Боб Вудворд і Карл Бернстайн — репортери, які перші почали висвітлювати скандал у Вотергейті, що призвів до відставки президента Ніксона в 1974 році.

4

Марка пістолета.