Читати книгу - "1793"

Перед ними на розі площі Бренда-Томтен стоїть екіпаж — візник у снігу шукає підкову. Вінґе махнув йому рукою і зупинився. Кардель нарешті наздогнав його.

— За документи не хвилюйся. У мене з собою лист за підписом Нурліна, він ще дійсний, так що обох пустять без питань. Щодо всього іншого — більше союзників ми не маємо. Залишилися лише ти, Жане-Мішелю, і я. Я не прибічник насильства. Якщо нас у кінці нашої дороги зустріне жорстока сила, дати справжню відсіч ми навряд чи зможемо. Можемо сподіватися лише на те, що маємо. А час для мене — найважливіший чинник, не тільки через стан мого здоров’я. Скоро начальником поліції стане Ульгольм. Поки що у верхівці порожнеча, безладдя, і ми маємо якнайкраще цим скористатися. То як, ці пояснення змінили твою думку? Я все одно сідаю в екіпаж і їду, мені втрачати нема чого. Ти ж можеш розвернутися і піти. Я в жодному разі тебе не засуджуватиму.

Вінґе піднявся в екіпаж, сів на лавку й махнув рукою в напрямку до Норрбру. Кардель роздратовано змахнув сніг з обличчя і пирхнув:

— Якби ми затрималися на хвилинку й купили щось перекусити, перш ніж покинемо місто, ти мав би значно приємнішого супутника. А якщо ще й чогось випити знайдеться — я буду наймилішим компаньйоном у світі.

Вінґе замислено погриз ніготь і мовив:

— Схоже, що й мене спіткала якась незвична хвороба. Голова болить…

7.

Біля митного посту знайшли інший екіпаж. Візник кілька тижнів тому замінив колеса на полози. У Стальместареґордені — останньому заїзді дорогою від Стокгольма в глушину — купили хліба, м’яса й вина. Дорога кепська. Минулого тижня коротка відлига частково розтопила сніг, потім знову мороз, і тепер полози екіпажу ковзають дивною примерзлою кашею, місцями твердою, місцями м’якою. Коні ковзають на слизькому. За вікном пропливають дерев’яні, залізні, кам’яні віхи. Через кожну милю чи дві — сонний заїзд. Усе довші зупинки, під час яких візник, поки міняє зморених коней, зачіпляється язиком з місцевими слугами й обговорює новини й плітки.

Вінґе добре знає цю дорогу — не раз їздив нею, коли навчався в Уппсалі, і для нього не новина, що деякі ділянки чистять краще за інші.

Далеке сонце піднімається на сході, щоб на кілька годин освітити цей безживний краєвид. Світло з’являється з-за правого плеча й повільно перемандровує за ліве, відкидаючи довгі тіні в протилежному напрямку. Обабіч дороги здіймається мовчазний, старий і байдужий ліс.

У тиші цокає кишеньковий годинник Вінґе — «Бюрлінґ», який він уже стільки разів розбирав і збирав, лежить розкритий на коліні, аж поки стає зовсім темно й стрілок не видно. Коли з’являються перші зорі, обоє виймають ковдри, вкриваються, заглиблені кожен у свої думки, які перериває тільки візникове покрикування на коней. Місяць-молодик ледве-ледве освітлює дорогу.

Сесіл Вінґе лише зараз усвідомлює, що не такий впевнений у правильності своїх дій, як намагався довести Карделеві. Згадує, як розгнівалася його дружина, коли він застав їх з коханцем. Він же відчував лише безмежну тугу, і це її ще більше дратувало. Може, він мав показати свої почуття, агресію, витягти того офіцерика з ліжка й побити до крові? Але насильство ніколи не було притаманне Вінґе — він ще в юності вирішив іти шляхом розуму і ніколи з нього не звертав. Можливо, бувають випадки, коли любов переростає в насильство, якщо самої любові вже недостатньо.

Десь вдалині почулося самотнє виття. Сесіл зразу пригадав прощальні слова Джозефа Тетчера: «Ви теж вовк, і завжди були! Прийде день, коли ваші зуби стануть червоні — згадаєте тоді мої слова».

Надворі вже ніч. Екіпаж залишив за собою понад десять миль. На виїзді з Сале візник зупинився на прямокутній галявині між заїздом і конюшнею, поклав віжки й повернувся до пасажирів.

— Панове, ближче до вашого місця призначення не під’їдемо, дорога не пробита. А мені треба знайти місце для ночівлі й коней напоїти.

У заїзді ще людно, гості вечеряють. Кремезна господиня за шинквасом презирливо глянула, коли запитали в неї про Фоґельсонґ:

— Там для вас нічого цікавого немає. Особливо в таку пору. Туди вже давно ніхто не їздить.

— Якщо ніхто нас не повезе — може, ви дасте нам пару коней?

— Щоб я в таку погоду абсолютно незнайомим гостям дала коней? І не мрійте, навіть за всі гроші світу.

Вінґе викладає на брудний прилавок кілька монет — значно більше, ніж така угода насправді коштує. Жінчині губи поволі розтягуються в усмішці. Вона задоволено укладає:

— Схоже, у світі значно більше грошей, ніж я уявляла.

Коні сильні, привчені до тяглової роботи, але не надто швидкі. Сніг засипав ледь помітну дорогу до маєтку, і Вінґе з Карделем вирушають за орієнтирами, які їм описали гуртом усі присутні в залі. Їдуть при слабкому світлі місяця, з лівого боку віддалік бачать пагорб, прямо перед собою — Полярну зірку. За годину чи, може, і більше, раптом перед ними постає липова алея. Коні натужно пробивають шлях через наст, аж доки доходять до дерев, де снігу менше й земля рівніша. На іншому краю алеї похмуро височіють тихі темні споруди. Великий будинок і заледенілий фонтан непривітно зустрічають відвідувачів. Вінґе натягує віжки, поволі зупиняє коня.

— Упізнаєш?

Мікель Кардель не звик їздити верхи і дякував Богові, що не знайшлося швидших коней. Він перекинув ногу через коня, сповз униз, однією ногою став на землю, друга ж застрягла в стремені.

— З Бліксових листів? Так. Бідолаха добре все описав. Але, здається, тут уже давно нікого немає. Тихо, темно, ніде не димить, багато вікон розбитих.

— Але ми вже тут. Доки не пересвідчимося, що тут нікого немає, назад не поїдемо. Будинок великий. Треба все оглянути.

Двері прочинені. Сніг забився всередину, і їм довелося натиснути вдвох, щоб відчинити одну половину дверей і зайти в будинок. Передпокій великий і порожній. Вінґе завмер і прислухався.

— Твоя правда, сліди чиєїсь присутності помітити важко. Що ж, почнемо звідси, Жане-Мішелю. Я піду лівим коридором, а ти правим, потім ідемо нагору. Зустрінемося перед сходами на другий поверх. Судячи з розташування комина, з твого боку кухня. Зазирни, може, знайдеш лампи чи свічки.

Кардель заходить у першу кімнату праворуч. Схоже, колись тут була вітальня, де господарі зустрічали гостей. Видно, що під часу дощу вода тут стікала стінами, зараз ще додалися сніг і мороз — дошки на підлозі повело, деякі вигнулися, як луки. У темряві все здається одного кольору — сірого. Між вікнами висять діряві гобелени, оббивка меблів