Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Минув місяць

Одягаю розкішну сукню синього кольору, яка огортає моє тіло, наче друга шкіра. Розглядаю у дзеркалі своє відображення, і погляд торкається поки що плоского животика. Я вже мрію побачити, як він буде рости, але треба ще трохи зачекати. 

Темне волосся шовковими хвилями падає на плечі, макіяж робить мої очі більш виразними, а губи — пухкими. 

— Ти дуже гарна, — за спиною з'являється Дамір і цілує в оголене плече. 

— Ти також, — чорний костюм шалено йому пасує. — Усе добре? 

Сьогодні зранку Дамір став новим гендиректором корпорації “Альфа”. Мій батько передав йому управління, а сам збирається піти на пенсію, якщо це можна так назвати, адже у нього ще купа бізнесів по всьому світу. 

До сьогоднішнього дня Дамір практично жив на роботі. Як і обіцяв, він намагається викорінити все погане з нашого міста, але зробити це дуже важко. 

Кравець заліг на дно, і кілька тижнів про нього нічого не чутно. Дамір хвилюється, що той готує чергову провокацію або ж збирається напасти, коли цього ніхто не чекатиме. Саме тому на огляди до лікаря мене возить особисто він і майже десяток охоронців. 

Коли я сказала, що нікуди не полечу і залишусь тут, Дамір тільки важко видихнув, але переконувати мене не став. Зате додав охорони в будинку та за його межами. Навіть той отвір в паркані закрили від гріха подалі. 

— У мене не надто хороше передчуття, але воно завжди таке. Останній місяць так точно, — відповідає. 

— Як думаєш, коли-небудь настане такий момент, що ми з тобою будемо лише удвох і ніхто не бажатиме нашої смерті? — питаю схвильовано.

— Не знаю, — чесно відповідає Дамір. — Це моє життя, Аліно. Я до останнього не хотів вплутувати тебе у все це, але доля все одно вирішила інакше. 

— Ти закохався? — усміхаюся. 

— Я закохався, — киває. — До речі, я приготував тобі сюрприз. Хотів зробити його ввечері, але вирішив не чекати. 

— Я заінтригована, — і це дійсно так. 

Дамір дістає з кишені невелику коробку і відкриває. Я бачу в ній дві обручки з білого золота, тільки та, що менше, ще й з коштовним каменем посередині. 

— Кілька днів тому ми з тобою стали чоловіком та дружиною, — говорить, а у мене подих перехоплює від такої новини. — Пробач, що без зізнань і пропозицій. Я вирішив, що ти й так згодна, тому… тепер ти офіційно Аліна Воронова. Моя дружина. 

— Недовго я була Борисовою, — хмикаю трохи нервово. В принципі, я не сильно здивована. Насправді чекала на ту ж пропозицію і ніяк не могла второпати, чому Дамір тягне з цим. А воно он як вийшло… 

Все в його репертуарі. Просто взяв і повідомив про те, що ми тепер чоловік та дружина.

Дамір надягає обручку спочатку мені, а тоді й собі. Ці кілька секунд стають для мене дуже особливими. Ми одні, без пишних церемоній та купи гостей. Без обітниць і зайвих слів. 

Я все бачу в його очах, а він все бачить у моїх. У Даміра є лише я та Спартак. Ну ще Макс, але з ним усе складно. Хлопець також кудись зник, і поки що я не розумію, добре це чи погано. 

А у мене є Дамір і Спартак. Ці двоє чоловіків стали для мене усім світом. Скоро з'явиться ще й маленька крихітка, яка поповнить нашу родину. Є ще батько, але з ним я не спілкуюсь, або ж роблю це вкрай рідко. Ми з ним чужі люди, і цей факт важко змінити. 

— Пробач, що не попередив. Це дійсно мав бути сюрприз, — говорить Дамір, розглядаючи обручку у мене на пальці. 

— У тебе вийшло мене здивувати. Дякую, — ми одночасно тягнемось за поцілунком, і цей момент наче скріплює наші життя навічно. Я так сильно кохаю цього чоловіка з чорними очима. Лише мені відомо, що зовсім він не монстр, як усі думають. Я знаю, який він справжній і на що здатен заради мене. 

— Готова їхати? — питає, коли поцілунок закінчується. 

— Готова, — кажу. 

Ми залишаємо будинок і сідаємо в автомобіль. Спартак, як завжди, спереду, а ми позаду. Легке хвилювання не минає. Розумію, що сьогодні Дамір представить мене усім як свою дружину. Я ще сама з цією думкою не змирилася, а тут дізнаються усі. 

Розглядаю обручку — і серце наповнюється теплом. Я не шкодую ні про що. Я не залишу Даміра в жодному разі. Що б не сталося — буду поруч. 

Заміський комплекс, який належить Борисову, освічений ліхтарями, тому видно його ще здалеку. Дуже багато автомобілів на стоянці та ще більше гостей всередині. Здається, тут вся верхівка нашого міста, і не лише його. 

Дамір тримає мене за руку, а іншою постійно потискає кінцівки різним людям. Здається, цьому не буде кінця, адже всі бажають побачити нового гендиректора на власні очі. 

Спартак поруч з нами, похмуро озирається навколо. Мені здається, що більше він охороняє саме мене, а не Даміра. Це точно вказівка мого чоловіка… 

Коли помічаю серед гостей Макса з келихом шампанського у руці, приходить страх. За цей місяць він майже не змінився, хіба що волосся стало коротшим. Він стрижеться практично налисо. 

Макс салютує мені келихом, а коли Дамір його помічає, міцніше стискає мою руку.