Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Закриваю кришку ноутбука і втомлено массажую скроні, сподіваючись хоч трохи заспокоїти пульсуючий біль. Моя внутрішня батарейка сіла ще до обіду, після четвертої співбесіди з потенційним кухарем, а другу половину дня я провела ховаючись від людей. Нудота, якої спочатку не було, чому я неймовірно раділа, сьогодні зранку вирішила дати про себе знать, і тепер я боюсь зайвий раз виходити з кабінету, аби не наражати себе на дратуючі запахи.

Просидівши весь день у своєму кабінеті, що буває дуже рідко, я все ж таки дійшла висновку, що треба нарешті і тут освіжити інтер'єр, бо всі ці старі меблі давлять на мене своєю кримезністю. Хочеться більше простору та світлих кольорів.

Відкриваю записник і роблю запис, щоб запланувати розмову з виконробом стосовно легкого ремонту та не забути найближчими днями подивитись меблі для кабінету, на сайті Икеа. Іноді там дійсно можна знайти пристойні речі за смішними цінами, а стіни можна просто пофарбувати в звичайний білий колір. Подумки ремонт я вже зробила, квіточки по поличкам розклала тож на сьогодні все. 

Активую смартфон і одразу розчаровуюсь бо повідомлень від Слави на ньому немає, як і пропущених дзвінків. Ми провели чудовий день у неділю, але минуло вже три дні, а ми ніяк не можемо зустрітись. У нього на роботі щільний графік операцій, та ще й це стажування додає йому клопоту, а мені потроху псує настрій та нерви. Коли він звільняється, вже занадто пізно для прогулянок, а тим паче під дощем, що лив як з відра, тому ми лише розмовляємо по телефону, що теж не погано враховуючи прогалини в спілкуванні у минулому. І хоч останні дні я не маю змоги доторкнутись до нього, та все ж таки довгі вечірні розмови додають нашим стосункам насичених теплих барв. 

Прощаюсь з дівчатами на рецепції і виходжу на вулицю. Скоро вже травень, та здається мені, що тепла до якого я звикла у цю пору року, я ще не скоро відчую. Вдень знову лив дощ, як і вчора, і позавчора. Весь цей час ми ховаємось від дощу під парасольками, та один від одного. Кожен сам за себе, у своєму маленькому просторі. Здається, що люди просто перестають спілкуватись один з одним, так довго вони перебувають на самоті із собою та своїми думками, під сірими куполами парасольок, ідучи по сірим вулицям міста. Зовсім як я зараз.

Наче жаба на пів ставки, перестрибую через калюжу. Це зараз я ще така прутка, та за декілька місяців, мабуть і шнурки зав’язати не зможу. Крім робочих списків треба ще завести особистий список покупок, де першим пунктом вписати покупку гумових чобот, а другим - зручного взуття без шнурків. Невже я стаю така забутькувата, що на все треба писати списки? Мені лише двадцять п’ять, а що ж тоді буде коли мені перевалить за сорок.

Дзвонить телефон, а на екрані висвічується фотографія шимпанзе. Посміхаюсь і відповідаю на дзвінок друга.

- Стій де стоїш! - каже Андрій навіть не привітавшись, і я завмираю на місці наче вкопана. - Не крутись, бо ще шию звернеш, - додає, коли я починаю крутити головою у його пошуках.

- Щоб я собі не скрутила, все одно винним будешь ти, - посміхаюсь, та відводжу телефон від вуха, демонструючи, що я не слухаю його ображену промову.

І знову не можу дихати, коли Андрій стискає мене у обіймах.

- Ти мене задушиш, - обурююсь, та мої слова губляться у вороті його піджаку 

- Я не бачив тебе сто років, - і мені здається, що він стискає мене ще більше, якщо це взагалі можливо.

- Всього лише чотири дні, - відповідаю, коли вже маю змогу вільно дихати. - В цьому немає моєї провини. Я завжди тут.

- І це прекрасно, тому що я знаю де тебе знайти, щоб обійняти і накормити, - бере мене за руку, і веде в кафе через дорогу.

Він навіть не питає, чи є у мене якісь справи, чи хочу я взагалі їсти. В цьому весь Андрій. Бачу ціль, не бачу перешкод. 

- Як там твоя робота? - запитує Андрій, а сам наче ситий кіт розвалюється на диванчику у кафе. - Подобається?

- Подобається, - відповідаю чесно. - Сама собі начальник, а це вже не аби який плюс. Мій бос знаходиться далеко, дзвонить рідко, а вимагає мало, та ще й гроші за це платить. Не робота, а мрія, -  додаю посміхаючись, бо самій стає дивно, що це насправді так, а я під кінець дня все одно втомлююся наче мішки з піском тягаю.

- А як зі Славою справи?

- Наче все добре, - посміхаюсь й одразу стукаю кісточками по дерев'яній столешні.

- Я радий, що в тебе все складається добре. Я б не хотів, щоб ти знову кудись переїжджала, - він стає серйозним, протягує руку через стіл і стискає мою долоню. - Якщо потрібна буде моя допомога, я завжди поруч. Навіть якщо треба буде просто купити хліба. Зрозуміла?

- Зрозуміла, - тихо шепочу, бо знаю що Андрій каже те, що дійсно має на увазі, і якщо завтра я зателефоную і скажу, що мені потрібен бутерброд, то він мені його привезе, як би абсурдно це не звучало.

Слава

Переодягаюсь і поспішаю до кабінету головного лікаря, сподіваючись застати його на місці. Через навантаження, я ніяк не міг зустрітись з ним, щоб обговорити майбутнє стажування. 

- Слава, зачекай, - мене наздоганяє Лариса й повисає на руці.

- Вибач, я поспішаю до Рудольфовича, - не зупиняюсь, бо в мене немає часу на порожні балачки.

- Тоді нам по дорозі, бо він викликав нас, а я саме шукала тебе, щоб повідомити, - а ось це вже погана новина, бо я не планував присутність Лариси при важливій для мене розмові. 

Коли ми заходимо до кабінету, на нас вже чекають, і це не лише головний лікар, а й Назар з Сонею, друга пара лікарів, що теж мають їхати до Туреччини. Мої плани зустрітись сьогодні з Аліною в черговий раз котяться під три чорти, бо я, здається, знову застряг на роботі.

Після годинної розмови всі в піднесеному настрої виходять з кабінету, та я не поспішаю.

- Борисе Рудольфовичу, чи є шанс замінити мене кимось? - запитую одразу, бо не бачу сенсу кружляти навколо.

- Послухай, Славо, - він знімає окуляри, обережно кладе їх на стіл поперед себе і йому навіть не треба вже нічого казати, бо цей його жест означає “Ні”. - Я розумію, що за час очікування ти міг передумати, перегоріти або можливо з'явились якісь інші обставини, - уважно дивиться на мене ймовірно намагаючись розгледіти щось.