Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

На обличчі Соура продовжувала блукати радісна посмішка. Немов... мій вихід із кабінету означав для нього моє цілковите одужання.

— Як Амадіна? - спитав я і відразу помітив, як похмурнів дворецький.

— Вона... дуже засмучена, мілорде, — досить делікатно описав стан кухарки Фіц. Я знав Амадіну з дитинства. І знав, що вона плекала до мене дуже сильні, майже материнські почуття. І також чудово знав, наскільки сильно вона могла гніватися.

— Але, - вирішив додати Соур, - вона наважилася вийти і поспостерігати за Вами під час вечері.

— І тепер вона «ще більш засмучена»? - з гірким смішком спитав я.

Дворецький обережно кивнув і його промовистий погляд говорив мені багато про що. Я зітхнув і провів рукою по обличчю. Такий тепер незвичний жест.

— Мілорде, може, варто Вам з нею поговорити? Мені здається, вона приховала на Вас образу… незаслужену, - дозволив собі зробити зауваження Фіц.

Я задумався, але вкотре приходив до того самого висновку.

— Буде набагато гірше, коли вона дізнається правду, Фіц. Нехай краще гнівається. Ти її також добре знаєш, як і я. І розумієш, що якщо вона дізнається, що нею скористалися проти мене - вона ніколи собі цього не пробачить. Хоча її вини в цьому немає, але їй уже не довести.

Соур зрозуміло кивнув. Я чудово знав, що зараз у опалу потрапив не тільки я, а насамперед він. Але нічого не вдієш.

Я віддав йому кілька наказів і відпустив. Проїжджаючи повз свого «тюремного спостерігача» на ім'я Тихіш, я зупинився навпроти нього.

— Ну, чого ти мовчиш, друже мій? Не хочеш розкрити таємниці та секрети своєї господині?

Дракориб смішно витріщив очі на мене. Звичайно, він не заговорив зі мною, адже розмовляти не міг.

Сьогодні мені довелося довго залагоджувати справу з поліцією. Кейл зробив свою справу на відмінно. Підключив усіх кого тільки міг, щоб справа і не дуже привертала чужу увагу, і в той же час розфарбував її дуже темними кольорами.

Мені було начхати: убила вона свою тітоньку чи ні. Відповіла відверто: вбила. За що? Я так і не спитав. Мені було важливо, що вона залишиться зі мною. Я боявся зізнатися, що з часів втрати Джерела, я не відчував такої сильної... прив'язки. І знову ця демонська прив'язка. Дарія – для мене загадка. Можливо, небезпечна, але настільки... приваблива та бажана. Моя родова магія без моєї волі тягнеться до неї. Захищає.

Я представив одинадцятирічну дівчинку, яка якимось чином вбила свою єдину опікунку. Кейл мав рацію, що Дарія не з бідної сім’ї. І як потім цій дівчинці було опинитись у стінах притулку? Одна. Без друзів. З тягарем страшної таємниці. І ось під руку потрапив дракориб. Притягнути його в притулок не склало труднощів, адже він - німий, як риба і шуму від нього не буде. Він став для неї єдиним другом, з ким можна було поговорити та виговоритись. Хто, хіба що, «підтримає» їх у скрутну хвилину і «погодиться» з її думками.

І ось ця дівчинка залишила його в моїй кімнаті. Свого найкращого друга. Щоб він оберігав мене. Яка ж вона дивна... Мені треба було дізнатися про неї: хто вона і з якої сім'ї. Прийдеться підключити старі зв'язки.

Ніч видалася... неймовірно солодкою. Я вже починаю звикати до таких снів. Мені здавалося, що я відчував смак її губ, аромат її тіла, м'якість і шовковистість шкіри. Чув її стогін під моїм тілом, як з її губ зривалося моє ім'я... Демони! Навіть зараз піт виступив лише згадавши сон. Так, безсумнівно я скучив за жінками. От і все. Ось просте пояснення таким еротичним снам. Просто... з жінок ніхто не мелькає перед очима так часто, як вона. Точніше сказати, я навіть Ерманію не бачив уже кілька місяців, не те що інших жінок.

Соур виконав усі мої накази і повідомив, що сніданок подано на терасі.

— Де Дарія?

— Вона вже там, мілорде.

Під супроводом дворецького я виїхав із дому і одразу ж побачив її. І щось у душі (чи в тілі?) так хвилююче кольнуло. Це просто сон! Або наслання...

— Доброго ранку, мілорде! - стримано посміхнулася дівчина і чомусь швидко відвела погляд, помітно почервонівши.

— Доброго, — сухо відповів я, намагаючись не дивитися на неї, бо перед очима випливало її тіло. Без цієї потворної одежі.

— Ви добре почуваєтеся? - з легкою тривогою спитала Дарія і просканувала мене своїм пильним поглядом.

— Цілком непогано. Чи є зміни? - я не відводив погляд на це раз, щоб від мене не вислизнула її реакція та можлива брехня. Вона приречено похитала головою, але потім додала:

— Але й погіршення також немає. І це вже маленький прогрес.

Коли вона тільки-но прийшла в мій будинок і наполегливо намагалася мене погодувати, я почував себе просто жахливо. Я сердився на свою безпорадність і я всіляко не хотів приймати допомогу від інших людей. А зараз... так, я не шульга, але ж можна було спробувати. І я навіть цілком упевнений, що вийшло б... Але мені потрібна була її присутність.

— Я сьогодні збільшила дозу Ваших ліків. Все ж таки... у мене не виходять з голови слова доктора Марвея... - вона так винувато на мене подивилася, що мені здалося, милішої й ріднішої особи я в житті не бачив.

— Я не проти. Ефект є, - погодився я.