Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Доктор Снов повільно-повільно повертається до нього.

— Тепер ти називаєш мене брехуном, Дункане? Не забувай, ти говориш із головою ради старійшин.

— А ти, Джексоне, кажеш, що не бачиш тут змови? — каже родимка, не задкуючи, а піднімаючи і свою рушницю. — Це підсадні качки. І хто знає, що вони вже розповіли своїй армії? — він націлює рушницю на Бена. — Але цьому я зараз покладу край.

— Ми не шпигуни, — знову кажу я. — Ми тікаємо від армії так само швидко, як і ви мали б тікати.

І чоловіки дивляться один на другого.

У їхньому Шумі я чую ці самі думки про армію, про то шоби втікати, а не захищати містечко. А ще я бачу як бульбашкується злість, злість від того, шо вони не знають, як найліпше захистити свої сім’ї. І я бачу, як злість осередиться, не на армії, не на них самих, зато шо вони не підготувалися, хоть Віола не перший день їх попереджала, не на світ, за то, який він є.

Вони зосереджують свою злість на Бені.

Вони зосереджують свою злість на Прентісстауні в лиці одного чоловіка.

Доктор Снов стає на коліна, аби опинитися на одному рівні з Джейкобом.

— Слухай, друже, — каже він до сина. — Чого б тобі зараз не побігти до хати, ге?

Татко татко татко чую я в Шумі Джейкоба.

— Чому, татку? — каже він, дивлячись на мене.

— Бо я думаю, що козі там самотньо, — каже доктор Снов. — А кому потрібна самотня коза?

Джейкоб дивиться на свого тата, знову на мене і Бена, тоді на чоловіків навколо.

— Чого всі такі сумні? — каже він.

— Ой, — каже доктор Снов, — ми просто дещо з’ясовуємо, та й усе. Скоро все буде добре. Ти просто біжи додому і перевір, чи все добре з козою.

Джейкоб секунду це обдумує, а тоді каже:

— Добре, татку.

Доктор Снов цілує його в тім’я і куйовдить йому волосся. Джейкоб біжить назад через місток до хати доктора Снов. Коли доктор Снов знову націлює свій погляд на нас, то з ним націлюється ціла батарея рушниць.

— Тепер ти бачиш, шо справи тут такі собі, Тодде, — каже він, і в його голосі справжній, глибокий сум.

— Він не знає, — каже Бен.

— Завали хайло, вбивце! — каже борода, махаючи рушницею.

Вбивця?

— Кажи правду, — каже мені доктор Снов. — Ти з Прентісстауна?

— Він урятував мене з Прентісстауна, — озивається Віола. — Якби не він…

— Заткнися, дівчинко, — каже борода.

— Зараз не час, аби жінка відкривала рота, Ві, — каже доктор Снов.

— Але… — каже Віола, її лице рощервонюється.

— Будь ласка, — каже доктор Снов. Тоді дивиться на Бена. — Що ти сказав своїй армії? Скільки в нас людей? Які в нас укріплення…

— Я тікав від армії, — каже Бен, тримаючи руки в повітрі. — Гляньте на мене. Я схожий на доглянутого солдата? Я нічого їм не казав. Я тікав, я шукав свого… — він затинається і я знаю чого, — …свого сина, — каже він.

— Ти робив це, знаючи закон? — питає доктор Снов.

— Я знаю закон, — каже Бен. — Як я можу його не знати?

— Який ще, бліна, ЗАКОН? — кричу я. — Про шо тута всі говорять?

— Тодд невинний, — каже Бен. — Можете шукати в його Шумі, скільки вам заманеться, і не знайдете ніодного доказу моїй брехні.

— Не можна їм вірити, — каже борода, котрий дотепер цілиться зі своєї рушниці. — Ти знаєш, що не можна.

— Ми нічого не знаємо, — каже доктор Снов. — Уже десять років чи й більше.

— Ми знаємо, що вони розвинулися в армію, — каже родимка.

— Так, але я не бачу ніякої провини у хлопцеві, — каже доктор Снов. — А ви?

Десяток Шумів ніби палицями тицяє в мене.

Він повертається до Віоли.

— А єдина провина цієї дівчинки в тому, що вона збрехала, аби врятувати другові життя.

Віола відвертається від мене, її лице досі червоне від злості.

— І в нас є більші проблеми, — продовжує доктор Снов. — Сюди йде армія, яка може знати, а може й не знати, як ми готуємося її зустріти.

— Ми не ШПИГУНИ! — кричу я.

Але доктор Снов повертається до інших чоловіків.

— Заберіть хлопця і дівчинку назад у місто. Дівчинка може піти до жінок, а хлопець уже достатньо дорослий, аби битися з нами.

— Зачекайте! — кричу я.

Доктор Снов повертається до Бена.

— І хоч я вірю, що ти просто чоловік, котрий шукав свого сина, закон є закон.

— Це твоє остаточне рішення? — каже борода.

— Якщо старійшини згодні, — каже доктор Снов.

Усі, хоч і неохоче, кивають головами, серйозні й суворі. Доктор Снов дивиться на мене.

— Вибач, Тодде.

— Чекайте! — кажу я, але родимка вже підходить і хапає мене за руку. — Пустіть!

Ше один чоловік хапає Віолу, і вона брикається точно так само як я.

— Бене! — кричу я, дивлячись на нього. — Бене!

— Іди, Тодде, — каже він.

— Ні, Бене!

— Пам’ятай, шо я тебе люблю.

— Шо вони зроблять? — кажу я, вириваючись із рук родимки. Тоді повертаюся до доктора Снов. — Шо ви зробите?

Він нічо не каже, але я бачу відповідь у нього в Шумі.

Чого вимагає Закон.

— Та до СРАКИ вас! — кричу я, і вільною рукою якраз дотягуюся до ножа і провожу рукою з ножем над рукою родимки, розрізаючи її зверху. Він зойкає і відпускає мене.

— Біжи! — кажу я до Бена. — Біжи, зараз же!

Я бачу, як Віола кусає руку чоловіка котрий тримає її. Він кричить і вона виривається.

— І ти теж! — кажу я до неї. — Забирайся звіцци!

— Я б цього не робив, — каже борода і клацання його рушниці чути всім навколо.

Родимка лається і піднімає руку аби мене вдарити, але я виставляю перед собою ніж.

— Попробуй, — кажу я через зуби. — Давай!

— ДОСИТЬ! — волає доктор Снов.

І в раптовій тишині, яка западає, ми чуємо стук копит.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

Коні. П’ять. Десять. Може навіть п’ятнацять.

Вони летять по дорозі, ніби за ними летить сам диявол.

— Розвідачі? — кажу я до Бена, хоть і знаю, шо то не розвідачі.

Він хитає головою.

— Авангард.

— Вони будуть озброєні, — кажу я до доктора Снов і до чоловіків, а сам швидко думаю. — У них не менше зброї, ніж у вас.

Доктор Снов таксамо думає. Я бачу, як крутиться його Шум, бачу як він думає, скільки часу в них лишилося до моменту, коли коні будуть тут, думає скільки проблем спричинимо ми з Беном і з Віолою, скільки часу ми їм змарнуємо.

Я бачу, як він вирішує.

— Відпустіть їх.

— Що? — каже борода, його Шуму так і кортить пристрелити шось. — Він зрадник і вбивця.

— А нам треба захищати місто, — твердо каже доктор Снов. — Мені треба захищати сина. І тобі теж, Ферґале.

Борода хмуриться, але більше нічо не каже.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум — звучить дорога.

Доктор Снов повертається до нас.

— Ідіть, — каже він. — Я можу тільки сподіватися, що ви не наведете на нас гіршої біди.

— Не наведемо, — кажу я. — Повірте.

Доктор Снов стискає губи.