Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Гурт чоловіків розбігається, кваплячись назад до Вуглекопського, борода і родимка все одно зиркають на нас, шукають приводу пустити в рух зброю, але ми їм приводу не даємо. Просто дивимся, як вони йдуть.

Я розумію, шо мною трошки трусить.

— От же срака, — каже Віола, згинаючись.

— Тре’ звіцци забиратися, — кажу. — Ми цікавимо армію більше, ніж вони.

У мене з собою дотепер торба Віоли, хотя там зараз лишилися тільки пара лахів, пляшки з водою, бінокуль і книжка моєї мами, запакована в пластик.

Всьо шо в нас узагалі лишилося.

А це значить шо ми готові рушати.

— Так буде і далі, — каже Бен. — Я не можу піти з вами.

— Можеш, — кажу я. — Ти можеш потім піти від нас, але зараз ми йдемо далі і ти підеш із нами. Ми не лишимо тебе на поталу армії, — я дивлюся на Віолу. — Правильно?

Вона росправляє плечі і має рішучий вигляд.

— Правильно, — каже.

— Тоді вирішили, — кажу я.

Бен дивиться то на мене, то на неї. Морщить лоба.

— Тільки поки ви будете в безпеці.

— Забагато говоримо, — кажу я. — Замало тікаємо.

36. Відповіді на питання

Ми біжимо не по дорозі зі зрозумілих причин, продираємось через дерева, біжимо, як завжди, до Притулку, проламуємся через гілки і галузки, тікаємо від Вуглекопського так швидко, як тільки можемо бігти.

І десяти хвилин не минуло, як ми почули перші вистріли.

Ми не оглядаємся. Ми не оглядаємся.

Ми біжимо і звуки тихішають.

Ми біжимо.

Ми з Віолою обоє швиччі за Бена і деколи маємо зупинятися, аби він догнав.

Ми пробігаємо спочатку одне поселеня, тоді друге, обидва пусті, там очевидно серйозніше сприйняли звістку про підхід армії, ніж у Вуглекопському. Ми тримаємось лісу між річкою і дорогою, але навіть не зустрічаємо валок. Вони, певно, теж зі всіх сил їдуть до Притулку.

Біжимо далі.

Западає ніч, а ми біжимо.

— Ти нормально? — питаю Бена, коли ми зупиняємся біля річки набрати води.

— Біжи далі, — каже він, ловлячи повітря. — Біжи далі.

Віола стурбовано дивиться на мене.

— Вибачте шо без їжі, — кажу я, але він просто хитає головою і каже:

— Біжи далі.

Такшо біжимо далі.

Надходить північ, і тоді ми теж біжимо.

(Хто знає скільки днів? Яка тепер кому різниця?)

Аж поки нарешті Бен не каже «Чекайте» і зупиняється, впирається руками в коліна, і дихає якось не дуже здорово.

Я розглядаюся навколо в світлі місяців. Віола теж дивиться. Тоді показує.

— Отам.

— Туди, Бене, — кажу я, показуючи на невеликий горбик, який побачила Віола. — Звітти має бути видно.

Бен нічо не каже, лише хапає повітря і киває головою і йде за нами. По всьому схилу вздовж стежки ростуть дерева, але стежка добре протоптана, а на вершині є широка галявина.

Коли ми туди добираємся, то бачимо чого.

— Цвинтер, — кажу я.

— Що? — каже Віола, розглядаючи всі ті квадратні камені, які позначають могили. Їх там зо сто, може й зо дві сотні, рівними рядами посеред доглянутої трави.

Житя поселенця важке і коротке, а багато людей Нового Світу загинули на війні.

— Тута ховають мертвих людей, — кажу я.

— Тута що роблять? — щиро дивується вона.

— Хіба люди в космосі не вмирають? — питаю я.

— Ага, — каже вона. — Але ми їх спалюємо. Ми їх не ховаємо в ямах, — вона обнімає себе руками, губи і чоло морщаться, і вона роздивляється могили. — Яка ж тут санітарія?

Бен таксамо нічо не сказав, просто сповз по надгробку і сперся на нього, віддихуючись. Я сьорбаю воду з пляшки і передаю її Бенові. Розглядаюся навколо. Дорогу видно далеко, і річку теж видно, вона тече попри нас з лівого боку. Небо ясне, зорі на небі, місяці починають підніматися в небі над нами.

— Бене? — кажу я, вдивляючись у ніч.

— Так? — каже він, допиваючи свою воду.

— З тобою все добре?

— Ага, — його дихання повертається в норму. — Я призначений для роботи на фермі. Не для спринту.

Я ще раз дивлюся на місяці, менший доганяє більший, дві яскраві плями вгорі, світла досить аби відкидати тіні. Місяцям невідомі біди людей.

Я вдивляюся в себе. Вдивляюся глибоко в свій Шум.

І розумію шо я готовий.

Це останній шанс.

І я готовий.

— Думаю, зараз час, — кажу я. І дивлюся на нього. — Думаю, зараз час, кращого не буде.

Він облизує губи і ковтає воду. Закручує кришечкою пляшку.

— Я знаю, — каже він.

— Час для чого? — питає Віола.

— З чого мені почати? — питає Бен.

— З чого хочеш, — знизую плечима я. — Мені аби правда.

Я чую, як голос Бена збирається, збирається в цілу історію, вибираючи один струмінчик з річки, той єдиний, який розповідає правду, захований так довго і так глибоко, шо я навіть не знав про нього, ціле своє житя не знав.

Тишина Віоли стала набагато тихішою ніж завжди, спокійною як ніч, вона теж чекала, шо він хоче сказати.

Бен глибоко вдихає.

— Шумна зараза не була зброєю спеклів, — каже він. — Це поперше. Зараза вже була тут, коли ми приземлилися. Природне явище, воно в повітрі, завжди було і завжди буде. Ми вийшли з кораблів, і вже на другий день всі чули думки всіх. Уявіть, як ми здивувалися.

Він замовкає, пригадуючи.

— Але насправді не всіх, — каже Віола.

— Тільки чоловіків, — кажу я.

Бен киває.

— Ніхто не знає чому. Донині. Наші науковці були переважно агрономи, а лікарі не могли зрозуміти, яка причина, довго не могли, то був хаос. Просто… хаос, ти не повіриш який. Хаос і розгубленість і Шум Шум Шум, — він чухає собі бороду. — Багато чоловіків порозходилися в дальні поселення, забиралися від Притулку так далеко, як тільки могли прокласти дорогу. Але скоро народ зрозумів, що з цим нічого не зробиш, так що якийсь час ми просто пробували нормально жити, шукали різні способи з цим справитися, різні поселення вибирали різні тактики. Так само як ми зробили, коли зрозуміли, що наші тварини теж говорять, і домашні, і місцеві.

Він дивиться на небо, на цвинтер навколо нас, і на річку, і на дорогу внизу.

— Усе на цій планеті говорило одне з одним, — каже він. — Усе. Такий-от Новий Світ. Інформація цілий час не зупиняється, хочеш ти того чи ні. Спекли це знали, вони привчилися жити з цим, але ми взагалі не були готові. Навіть близько. І забагато інформації може звести людину з розуму. Забагато інформації стає простим Шумом. І він ніколи, ніколи не припиняється.

Він зупиняється і його Шум на місці, ясна річ, завжди на місці, і його, і мій, а тишина Віоли тільки робить їх голоснішими.

— Минали роки, — продовжує він, — по всьому Новому Світу жилося важко, а ставало тільки важче. Неврожай, хвороби, ніякого достатку, ніякого Едему. Зовсім ніякого