Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Вусики одразу втягнулися, а замість них висунулась пара маніпуляторів, які у свою чергу спробували схопити мене. А ще — з лобової частини показалася якась подоба жвал. Точніше — величезні кусачки. Масивні гострі сталеві леза були цілком здатні перерубати навпіл не лише мене, а й рейку.

На щастя, рухався робот набагато повільніше за мене, так що і маніпулятори не встигли схопити, і жвала клацнули даремно.

Натомість робот тепер випустив і опорні лапи. По три штуки з кожного боку. Піднявся над підлогою сантиметрів на тридцять і досить бадьоро затупотів у мій бік. Зі швидкістю пішохода.

Тобто якщо він не прискориться, то я завжди встигну відбігти. Начебто нічого небезпечного. Якщо не враховувати два нюанси. По-перше, — обмежений простір. Кімната не така велика, щоб я міг вільно маневрувати. Особливо з урахуванням маніпуляторів, які на добрих півтора метри урізають вільний простір. А по-друге, — робот, на відміну від людини, не втомлюється. І зможе з однаковою швидкістю рухатися і годину, і десять, і добу. Доки енергетичний ресурс дозволить. А він може бути доволі серйозний. Розрахований на кілька діб повної автономії. Тоді як моя бадьорість поступово просідатиме. Не кажучи вже про потребу в їжі та сні. Та й триматися весь час напоготові — непросте випробування.

І все це разом робить мене значно вразливішим, ніж могло б здаватися.

Хоча…

Забігши збоку, я вловив момент і спробував застрибнути на спину робота. Не найрозумніша ідея, але перевірити слід.

На жаль. Без варіантів. Як тільки я опинився на вершині панцира, з задньої частини корпусу вислизнув ще один гнучкий маніпулятор і спробував дістати мене, закріпленим на кінці, широким лезом.

Добре, що я був готовий до чогось подібного і встиг вчасно зістрибнути. Загалом відпочивати, сидячи верхи на роботі, не вийде. Потрібно шукати інший варіант.

При цьому, думати доведеться активно, тобто ні на хвилину не перестаючи бігати по кімнаті, ухиляючись від маніпуляторів.