Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Блок… випад… знову блок… Відбивати удари, одночасно намагаючись прикрити себе від стріл, складно. Тим більше, щит не ростовий, а лише трохи більше каналізаційного люка. Щоправда, не такий важкий. Хоч і сталевий.

— Вжик! Вжик!

Уфф! Зараза… Таки зачепило. Не стрілою, ні. Ті, як і раніше, вище голови летять. Надто вже гострий кут обстрілу, і лучники поки що не можуть нормально прицілитися. Ось коли гобліни закінчаться, і я піду вниз — тоді картина зміниться.

— Пфф!

Шаман теж не вгамовується. Мабуть, думає, що я маю захисні амулети від його магії. Тому перевіряє на мені її різні види. Вогонь і це синє не подіяли, вирішив якийсь зелений і моторошно смердючий туман використати. Побачивши який мої супротивники дружно ломанулися навтьоки. Так швидко, що я навіть у спину вдарити не встиг.

— Кхе-кхе ...

Жодних неприємних відчуттів, крім того, що в горлі від смороду залоскотало. Так що чекати, поки ця погань розвіється зовсім нема бажання. Треба дибати далі. Тим більше — іншого варіанта все одно немає. Мені потрібно заробляти рівні і прокачуватися, щоб потім убити вовка, котрий стереже дорогу в… Не знаю куди, але мені туди точно треба.

Вийшовши з хмари, швидко оглядаюсь і підводжу підсумок сутички. Трупи рахувати ніколи, а ось живих супротивників залишилося небагато. Троє озброєних списами молодих гоблінів, що посилено чхають, четверо лучників, вождь і шаман.

Забагато, але якщо згадати той натовп, який зустрів мене спочатку, то навіть смішно. Якби не вождь, що вселяє побоювання одним тільки зовнішнім виглядом. Відчуваю, туго доведеться. Ну, та гаразд. Бій покаже…

Є одна думка.

Поки списоносці ще не відхекалися, бігом кидаюсь до них і максимально швидко мінусую всю трійцю. Майже без зусиль. Вони навіть зрозуміти не змогли, що їх атакували. А я бив не абияк, а чітко мітив у горло. Так щоб одночасно перерубати сонну артерію.

Три ріжучі удари і... три трупи. Ні, вони ще дихають, сукотять лапами, намагаються затиснути рани, що фонтанують кров'ю, але... це вже мерці. Цілком безпечні. На відміну від лучників, які нарешті можуть стріляти в мене прицільно.

Що вони одразу і підтвердили. Стріли полетіли в мій бік суцільним потоком.

— Дзинь! Бац! Бум!

Деякі встиг прийняти на щит, але знайшлися й ті, що дістали. Тюкнули в шолом, у ногу, у праве плече.

І моя нова броня їх повністю ігнорувала. Не вистачило стрілам сили її проткнути.

Ха! Тоді це все змінює!

Зриваюся з місця, як хороший спринтер, і з усіх ніг біжу до стрілків. Вони розуміють, що у своєму ганчір'ї у ближньому бою будуть для мене на один укус. Тим більше, я на їхніх очах щойно, граючись, уклав трьох. Так що стріли полетіли в мене безперервним потоком, буквально торкаючись одна одної.

Фіг вам. Броня тримає.

Підскакую до найближчого і з ходу рубаю зверху вниз по шиї. Перестарався, мало не зніс голову, повисла лише на шкірі. Натомість і клинок у хребцях не застряг. Роблю оберт корпусом і зворотним рухом відсікаю руку другому лучнику. У цей момент розумію, що в мене більше ніхто не стріляє. Секунду розмірковую, що не так? І бачу, як один із гоблінів судорожно нишпорить по порожньому сагайдаку. Відстрілявся, отже. У всіх сенсах…

Схоже, що це розуміє і шаман. Бо пускає в нас чергове закляття. Незважаючи на те, що його одноплемінники стоять поряд зі мною.

З його палиці зривається чергова куля. Але цього разу чорна.

Темрява... Суцільна... Тільки сіріє щось далеко. Навіть не збагну на якій відстані.

Одне зрозуміло — на місці краще не стояти. Антимагічний захист — це, звичайно, добре, але, як то кажуть, на дога сподівайся, а сам не лови гав. Ось лише питання: куди рухатися? Попереду були лучники. Праворуч — шаман і вождь. Крутитися ніколи — а на потилиці немає очей. Тож вибір очевидний.

Роблю один обережний крок, другий, третій.

Темрява світлішає. Значить, все правильно. Прискорююсь. І в цей час світло, в сенсі, напівтемрява підземелля повертається. Міг і не рипатися. Просто у кожного закляття є час дії. Чим сильніший маг — тим довше. Шаман на особливо просунутого чарівника не скидався. Ось і темрява протрималася від сили секунд п'ять.

 Але свою «чорну» справу зробити встигла. Поруч зі мною більше не було лучників. Загалом нічого не було. Ні тіл, ні амуніції. Лише кілька невеличких купок попелу.

— Очманіти!

Це я подумав вголос чи шаман вигукнув? Тому що, дивлячись на його здивовану і трохи налякану морду, нічого іншого на думку не спадало.

Натомість вождь був налаштований зовсім інакше. Насамперед він відважив невдалому чаклунові такого потиличника, що той відлетів метра на три, перш ніж гепнути на дупу. Удар, незважаючи на «пом'якшувальні» обставини, мабуть, виявився надто болючим. Тому що шаман видав довгий, болісний стогін, а потім ліг на спину і затих.

Натомість вождь на цьому не зупинився. Вихопив із піхов великий дворучний меч. Викреслив ним перед собою вісімку і рівним, впевненим кроком рушив у мій бік.

— Сашко! — закричав я, зміщуючись так, щоб не стояти на лінії вогню. — Твій вихід! Стріляй у нього! Мені треба, щоб він відволікся хоч на мить.