Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.

Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней — навіть бойових — схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.

Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.

— Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, — на скаку гукнув Далінар. — Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.

Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була необхідною, адже крізь бокові стінки видно не краще, ніж через немите скло, все ж ця напівпрозорість вважалася однією із найдивовижніших властивостей Сколкозбруї.

Далінар дістався тіні, яку відкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футів заввишки, тож переконливим доказом їхньої звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись відволікти увагу чудовиська від лучників, а також від людей із почту, які розбігалися врізнобіч.

Злива стріл відскакувала від панцира монстра, завдаючи більшої шкоди солдатам унизу, ніж йому самому. Далінар звів угору вільну від вуздечки руку, прикриваючи оглядову щілину, і заблукана стріла із дзенькотом відскочила від шолома.

Адолін відступив, коли тварюка з розмаху зацідила по загону лучників, розмазавши їх по каменю однією зі своїх клішень.

— Беру на себе ліву, — приглушено долинув крізь шолом його голос.

Далінар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатів і знову виїхав під промені сонця, у той час як прірводемон заніс увінчану клішнею передню кінцівку для нового удару. Далінар підскакав прямо під неї, перехопив лівою рукою Присяжника і, тримаючи його на відльоті, рубонув по одній із ніг прірвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.

Сколкозброєць перетяв товстий хітин так легко, що Далінарова рука майже не відчула спротиву. Як і зазвичай, цей меч не різав живої плоті, хоча й знеживив кінцівку не менш надійно, ніж якби відрубав її. Вона сковзнула, ставши змертвілою та непотрібною.

Монстр заричав усім своїм нутряним багатоголоссям. На іншому боці Далінар розгледів Адоліна, який якраз черконув по ще одній нозі.

Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далінара. Обидві підтяті кінцівки безживно волочилися. Монстр був довгий і вузький, немов рак, — і з пласким хвостом. Він пересувався на чотирнадцяти ногах. Скільки ж їх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?

Далінар розвернув Баского і понісся назустріч Адоліну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонці, а за спиною розвівався плащ. Описавши широкі півкола, вони помінялися місцями, і кожен рвонув до нової кінцівки.

— Зустрічай свою смерть, тварюко! — гукнув Елгокар.

Далінар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромігся змусити його коритися. Месник хоч і не належав до ришадіумів, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сівши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ і заніс над головою Сколкозбройця.

Що ж, заборонити йому битися було не в Далінаровій владі. Нічого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш він невпинно рухався.

— По ногах, Елгокаре! — крикнув йому великий князь.

Проте король не звернув на нього уваги, цілячись прямісінько в грудину. Далінар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить і, припавши до сідла, пірнув під помах страшного лаписька. Клішня прірводемона з тріском гепнула об каміння. Схибивши, той злютовано заревів, і цей звук луною прокотився розколинами.

Король круто розвернув коня і, наче вітер, промчав повз Далінара.

— Дурню, я відволікаю його! Чого не атакуєш?! — гукнув він на скаку.

— Піді мною ришадіум! — крикнув Далінар у відповідь. — Я відволікатиму його — я швидший!

Та племінник знову не звернув уваги на його слова. Далінар зітхнув. Що характерно, Елгокара не можна було втримати. Вступати з ним у суперечку зараз означало лише гаяти час і людські життя, тож великий князь зробив, як веліли. Копита Баского зацокотіли по кам’янистій землі, і Далінар ще раз зайшов збоку, щоби завдати нового удару. Усю увагу чудовиська привернув на себе Елгокар, тож його дядько зміг наблизитися та рубонути Сколкозбройцем по ще одній кінцівці.

Монстр видав лункий чотириголосий рев і повернувся до Далінара. Але в цю мить мимо проскакав Адолін, прямуючи до іншого боку, і спритним ударом перетяв чергову ногу. Вона підігнулась. Водночас донизу продовжував сипатися град стріл, оскільки лучники не припиняли посилати їх.

Страховище затряслося, збите з пантелику одночасними атаками з усіх сторін. Сили потроху полишали монстра, і Далінар звів руку догори в командному жесті. Він наказував решті піхоти відступити до павільйону. Розпорядившись таким чином, великий князь прослизнув уперед і знеживив іще одну ногу. Тепер мінус п’ять. Можливо, був саме час дати чудовиську пошкутильгати геть: добити його означало наражати людські життя на непотрібну небезпеку.

Він гукнув до короля, котрий скакав, тримаючи Сколкозбройця на відльоті, неподалік. Племінник глянув на нього, але добре не розчув. Прірводемон продовжував маячити перед ними, й Елгокар круто розвернув Месника вправо, у бік Далінара.

Зненацька щось тихо ляснуло, і за мить король і сідло перекидьки злетіли в повітря. Через різкий поворот коня тріснула, не витримавши, сідельна попруга, адже під вагою закованого у Сколкозбрую вершника непереливки доводиться як коневі, так і сідлу.

Далінар, якого охопив гострий напад страху, натягнув повіддя Баского. Елгокар гупнувся на землю, впустивши Сколкозбройця. Меч знову перетворився на імлу та зник. У цьому полягав один із захисних механізмів: щоб не потрапити до ворожих рук, клинки зникали, якщо лише власник, випускаючи їх, подумки не наказував залишитися.

— Елгокаре! — гукнув Далінар. Король покотився, намотуючи плащ на своє