Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

повинен був доправити значну кількість зброї, необхідну для початку повстання. Одягнутій у форму червоноармійців невеликій групі чисельністю кількадесят осіб удалося без особливих труднощів дістатися визначеного району. Однак відділ, який обіцяв Ю. Тютюнник, так і не прибув. Наказ про початок повстання А. Гулий-Гуленко отримав лише під кінець листопада, тобто тоді, коли головні партизанські сили вже було розбито. Відсутність зброї, про що командирові групи доповідали начальники повстанських районів, примусила А. Гулого-Гуленка відмовитися від повстання й повернутися разом із відділом назад до Румунії. Військову активність намагався демонструвати лише начальник одеського району отаман О. Пшонник, який сформував у Бессарабії загін чисельністю до 200 осіб, укомплектований українськими емігрантами та інтернованими вояками, котрих тихцем було звільнено з таборів. Цей загін за допомоги румунських прикордонників переправився через Дністер, після чого атакував Тирасполь. Однак, зустрівши тут значні сили противника, він був змушений відступити назад до Румунії.

Радянська влада правильно оцінила, що рейд відділу М. Палія-Сидорянського був лише прелюдією до більш масштабної операції. 29 жовтня дипломатичний представник УСРР у Варшаві О. Шумський зустрівся з польським міністром закордонних справ К. Скірмунтом і категорично зажадав від нього, аби польська сторона розірвала всі контакти з повстанцями й почала натомість співпрацювати з Харковом для ліквідації діяльності Ю. Тютюнника. Водночас російський дипломатичний представник Л. Карахан висунув аналогічні вимоги заступникові керівника польського зовнішньополітичного відомства Я. Домбському. Усні заяви невдовзі було доповнено офіційними нотами, які вручили К. Скірмунту обидва радянські посли.

У російському демарші від 31 жовтня 1921 р. погрозливим тоном було підкреслено, що Москва «трактує дії, спрямовані проти України, як такі, що спрямовані рівною мірою й проти Росії». Польський міністр закордонних справ відповів на радянські закиди двома нотами — від 30 жовтня й 3 листопада 1921 р., у яких рішучо заперечував існування будь-яких зв’язків між Варшавою й повстанськими уенерівськими відділами, що діяли тоді в Україні. У розмові з О. Шумським міністр К. Скірмунт запевнив, що уряд Речі Посполитої зробить усе, аби закінчити цю «неприємну історію». Якщо йому стане відомо, що якась польська установа причетна до діяльності Ю. Тютюнника, він пообіцяв притягнути її до суворої відповідальності. Швидше за все, це були цілком щирі декларації. Польське Міністерство закордонних справ не було втаємничене в плани Генерального штабу, котрий чудово усвідомлював, що К. Скірмунт намагатиметься їм протидіяти. Збройний рейд із території Речі Посполитої йшов у розріз з основною політичною лінією шефа польської дипломатії, підважував її вірогідність як стосовно Москви, з якою міністр намагався знайти певний консенсус, так і в очах частини суспільної думки власної країни.

Радянські протести стали предметом дебатів польського уряду під час засідання в ніч із 29 на 30 жовтня 1921 р. З протоколу цього зібрання випливає, що польське військове керівництво не вважало за потрібне розкривати перед цивільною владою факт своєї участі в повстанських приготуваннях українців. Вислухавши заспокійливі пояснення міністра військових справ і начальника Генерального штабу Рада міністрів уповноважила К. Скірмунта «надати радянському урядові <...> відповідь, яка б чітко відмежувала польську владу, як цивільну, так і військову від тої ролі, що їй приписується». За чисту монету було прийнято версію, що вся провина за збройні ексцеси над Збручем лежить на бандах мародерів, котрі залишалися поза польським контролем. Уряд доручив міністрам внутрішніх справ і юстиції вжити заходів «проти бандитизму і розгулу озброєних банд по країні, особливо на її східних кордонах».

Тиск на владу у Варшаві чинила не тільки радянська дипломатія, але й частина польських політичних партій. Після того, як з’явилися перші відомості про рейд М. Палія-Сидорянського, міністра К. Скірмунта атакували праві парламентські фракції, які направили спеціальний запит, вимагаючи пояснення обставин інциденту й польської участі в ньому. Матеріали для підготовки відповіді міністрові закордонних справ надав сам начальник Генерального штабу генерал В. Сікорський. З незворушним спокоєм він відкинув усі звинувачення у зв’язках його установи з українськими повстанцями, навівши при цьому цілий перелік заходів (здебільшого імітаційного характеру), до яких вдалося польське військове керівництво для нейтралізації антирадянського підпілля на території Польщі. Водночас генерал В. Сікорський намагався відвернути підозри й від еміграційних структур УНР, вказуючи, що спрямовані проти радянської України дії були передусім справою рук російських монархістів. Інформація ж про підозрілу активність наддніпрянської еміграції, як доводив начальник Генштабу, була результатом простого непорозуміння, яке полягало в тому, що «постійно влада як цивільна, так і військова помилково ідентифікує діячів із табору Петрушевича з петлюрівськими угрупованнями».

Цієї версії важко було дотримуватися протягом тривалого часу. Наступні радянські ноти й публікації приносили занадто детальні відомості про причетність еміграційного центру УНР до операцій в Україні, а також про зв’язки цього осередку з польською військовою владою. Генштабу тим не менше вдалося скинути із себе відповідальність за дії групи Ю. Тютюнника, перекладаючи всю провину на свої регіональні структури, які нібито з власної ініціативи співпрацювали з українцями. «Цапом-відбувайлом» став, зокрема, майор К. Фльорек, якого демонстративно було звільнено з посади начальника львівської Експозитури II відділу Генштабу (тихцем його відкомандирували до Варшави, де майор пройшов своєрідний «карантин»). Понизили у званні й звільнили з війська поручика Шоліна, якому закидали участь у збройних нападах на радянську територію. Як стверджував Ю. Тютюнник, фактично Шолін надалі залишився працівником «двійки», але діяв відтоді під фальшивим прізвищем Добровольський.

Наприкінці грудня 1921 р. справу було визнано вичерпаною. Офіційну позицію польського уряду відображає інструкція, яку Міністерство закордонних справ надіслало до свого посольства в Парижі. «Міністерство військових справ і Міністерство внутрішніх справ, — писав начальник Східного відділу Коссаковський, — радить підлеглим собі органам досягти порозуміння і співпраці з метою затримання, роззброєння та інтернування відділів, що оперують на приграниччі. Це розпорядження вже було виконано, тому в цей момент весь інцидент можна вважати ліквідованим, при цьому в деяких партизанів було знайдено посвідчення, видані їм II відділом Генерального штабу, що пояснюється тим, що подібні посвідчення було насправді видано людям, причетним до розвідувальної праці, котрим з цією метою полегшувався перехід радянського кордону. Деякі з цих осіб, як виявилося, зловживали допомогою, яку їм надала офіційна влада, приєдналися до партизанів і разом із ними нелегально дісталися на польські терени, чим і дали фальшивого приводу говорити про існування якогось контакту між військовою владою й партизанами. Аби в майбутньому уникати такого роду випадків, Міністерство військових справ доручило розформувати всі ці розвідувальні організації, які на східних землях користувалися послугами розвідників непольської національності».

Однак від військово-розвідувальної співпраці з еміграцією ніхто не збирався відмовлятися. Поляки усвідомлювали, що розрив контактів з організацією Ю. Тютюнника, а також припинення