Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

здобуття Хаджибея і III ступенів за участь в штурмі Ізмаїла, ще відзначився у Мачинській битві 1791 року. Тут йому довелося відбивати атаки турецької і татарської кавалерії, а також битися із задунайськими запорожцями. Як він звітував, «убитих тіл ворога пребагато, у тому числі й невірних запорожців». За цю баталію він отримав орден Св. Володимира III ступеня. Решті чорноморців призначалися золоті хрести за здобуття Ізмаїла. Однак ніхто з козаків ту нагороду не отримав. Російські історики твердять, що сталось це через недбалість Чепіги та Головатого. Хтозна, чи так... Та можна бути певним лише того, що царат зазвичай умів вселяти надію на свою вдячність, однак все барився з тим, щоби бути справді вдячним.

Чорноморському козацькому війську тимчасово надали давно очікувану землю у межиріччі Бугу та Дністра. Резиденцією Коша стало молдавське селище Слободзея, де відразу збудували козацьку церкву. Майже 10 тис. козаків та членів їхніх родин осіли на визначеній Війську землі, утворивши 38 поселень, вочевидь, за кількістю куренів. Ще на землі Війська оселилося 2 тис. молдавських родин, цигани, котрі займалися ковальським промислом. Почалося налагодження мирного господарства. Козацький уряд утворив Подністровське (з центром у Слободзеї), Березанське та Кінбурнське окружні правління, кожне з яких мало очільниками старшин і полковника. Цей устрій дуже нагадував запорозькі паланки. У низинах Дунаю, по Дністру і Бугу чорноморці завели гарди для рибної ловлі, займалися скотарством, соляним промислом, бджільництвом, призвичаювалися до землеробства, виноградарства, городництва. Однак залишалися чинними й військові обов’язки. Козаки, почергово залишаючи свої оселі, утримували кордонну лінію по Дністру, перевозили на човнах військові вантажі, частина їх перебувала у складі російських гарнізонів у Придунав’ї.

Однак недовго козакам жилося спокійно. 5 жовтня 1791 р. скінчив свої дні старий «благодійник» козацтва Григорій Потьомкін, у строкатій біографії якого значився й запис козаком Кущівського куреня, і гетьманом військ Катеринославських та Чорноморських, і прізвисько, дане йому запорожцями, — Грицько Нечоса. Щойно Подунав’я було звільнено від турків, туди почали жваво наїжджати російські поміщики й осаджувати своїх кріпаків. Постійні сварки за землю, невизначене майбутнє, цілком можливе розформування після такого стрімкого злету в останні роки життя Потьомкіна, змушувало чорноморців пожалкувати за цим «гетьманом». Та не стільки з його смерті, скільки через свою беззахисність та непевність.

19 квітня 1790 р. Потьомкін додав до виділеної Чорноморському Війську землі ще й «округу Єнікольську з Таманом», себто околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Він ще й «подарував» і власні риболовні угіддя, що були в тих краях. Утім, після його смерті бракувало юридичного закріплення статусу наданої чорноморцям землі. Тож отаман Головатий маневрував ось яким чином. Він зобразив справу так, буцім Потьомкін обіцяв виклопотати землю чорноморцям у цариці, а до того, як вона видасть свій указ, тимчасово поселив чорноморців у межиріччі Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він у своїй «дипломатичній місії» до Санкт-Петербургу скаржився на сваволю поміщиків, котрі без щему сумління забирають козацьку землю, просив монаршого заступництва і виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь, себто на незаселені низини Кубані.

Антін Головатий знав, що просив. Кубанські землі були добре відомі запорозькому козацтву часів останньої Січі. Запорозькі рибалили тут «без виходу», мало зважаючи на те, що та земля належала Кримському ханству. На ріці Єя вони побудували курені й устаткували рибні заводи. Від кубанських ногайців до них тікали невільники — грузини та вірмени. Роздратовані ханські урядовці вже й курені їм палили, і в Петербург жалілися, та все дарма. І хоч царат слав накази у Січ про відкликання запорожців із кубанської землі, а в місті Черкаську донські козаки перехоплювали запорожців, які прямували на Єйські коси, та запорожців не меншало на правобережжі Кубані. Дехто з них спокійно пережив і зруйнування Січі, і дві російсько-турецькі війни. Ось чому, перебуваючи у Петербурзі, Головатий вільно орієнтувався в географії Кубані і просив надати Війську Чорноморському терен, починаючи від Азовського моря по річці Кагальник на урочище Хомутицьке, потім від річки Манич до гирла Єгорлика й прямуючи ним на Ставрополь, а звідти — по Кубані до Чорного моря.

Звісно, царат не втратив потреби в козаках і волів їх бачити охоронцями своїх кордонів з Туреччиною. Одначе тримати чорноморців поруч з іншими колишніми запорожцями — підвладними туркам задунайськими козаками — остерігався, адже втечі чорноморців за Дунай тривали й далі. Після укладення Ясського миру 1791 року з Портою Росія остаточно закріпила за собою володіння правобережжям Кубані. Геополітичні зазіхання царату змістилися з північно-західного Причорномор’я до Кавказу. Однак кубанський край лишався малозаселеним. 1790 року Потьомкін переселив ногайців, що кочували правому березі Кубані, на азовське узбережжя між річками Молочна і Берда. До речі, з цих кочовиків, давніх сусідів запорожців, російський уряд сформував 1801 року два ногайських п’ятисотенні козацькі полки, так само «за зразком Війська Донського» і користуючись досвідом формування чорноморського козацтва. Утім, вони були розформовані 1804 року й емігрували до Туреччини після Кримської війни 1853—1856 років, залишивши по собі згадку у назві міста Ногайськ — тепер Приморськ, райцентр у Запорізькій області. Тож російському урядові нічого не заважало переселити чорноморців на безлюдні кубанські степи.

Однак Катерина II зволікала. Слід було визначити розмір наданої козакам землі, аби не образити поміщиків, котрі миттєво з’являлися на щойно здобутих Росією землях. Звісно, «Острів Тамань»[16] був замалий для розміщення цілого козацького війська. Кошовий отаман 3. Чепіга у березні 1792 р. завбачливо відрядив на Кубань козацького полковника Мокія Гулика для обстеження тамтешнього краю і визначення зручної для поселення землі. Гулик регулярно слав листи з Кубані Головатому до Петербургу. Це дозволило козацькому дипломату вдало орієнтуватися в заплутаних петербурзьких коридорах і не дати себе одурити з приводу «пожалуваної» землі: на Кубані Гулик був очима і вухами Головатого. У гирлі Кубані загону Гулика довелося пробиратися заболоченим очеретинням з міріадами комарів. «Тут доброго степу мало», — писав козацький старшина. Однак далі краєвид змінився: «У наявності там придатна для поселення, хліборобства, скотарства, сінокосу і рибної ловлі та до іншого [земля] кращою бути не може, та й лісів понад Кубанню багато й вода добра». Гулик йшов повз уламки зниклої татарської цивілізації, споглядаючи руїни фортеці з кам’яними стінами Темрюк, колишньої резиденції сераскера (губернатора) кримського хана Копил (тепер Слов’янськ-на-Кубані), залишки сіл некрасівських козаків — колишніх донців, котрі після поразки повстання Кондратія Булавіна перейшли на службу до кримського хана, а згодом переселилися на Дунай, поруч із Задунайською Січчю. Руїни, згарища, зруйновані мечеті... Утім, не була земля ця суцільною пусткою. Лише на Тамані Гулик зміг записати у