Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

58

ЗНАМЕННЯ

Справа зрушила з місця наступного дня опівдні.

Сховавшись за досить хисткими мурами удаваної хоробрості й спокою, Остап насолоджувався самотністю й міркував, чим би зайнятися, аби відволіктися від невідбутної напруги. Чекання небезпеки виснажувало. Тож недарма кажуть: очікування смерті гірше за саму смерть, і це змушувало хлопця постійно перебувати в нервовій напрузі.

Саме в той момент зненацька озвався телефон, що лежав на Максовому ліжку. Потужний вібросигнал був досить настирливим і довго не вгамовувався – абонент явно потребував Максової уваги й намагався почути його голос.

Наразі Макса в кімнаті не було. Остап узяв мобільник, подивився на дисплей і, зауваживши на екрані напис «Мати», негайно відповів. Спочатку привітався, а потім сказав, що Макса наразі немає поруч. Їхня подруга потребує підтримки, тож він зараз біля неї, а телефон залишив у кімнаті. Жінка натомість пожалілася невідомому співрозмовникові, що син навмисне не відповідає на її дзвінки й відкидає всі її спроби з ним поговорити. А потім попросили переказати Максові, що вона шкодує про їхнє непорозуміння, особливо про те, що нерозважливо порівняла сина з його батьком, сказавши, що він таке саме чудовисько й лякає її до смерті.

Жінка, вочевидь, була не дуже тверезою, оскільки її язик трохи заплітався, і складні слова їй доводилося повторювати двічі або тричі.

Зрозуміло, чому Максим вперто уникає розмов із матір’ю. Остап і сам чекав нагоди якнайшвидше спекатися співрозмовниці. Але жінка виявилася наполегливою, вона знов і знов благала його передати своє прохання синові. Сяк-так упевнивши її, що все буде зроблено, хлопець перервав зв’язок, бо почав побоюватися, що цій розмові не буде кінця-краю.

«Ось чому Макс увесь час ніби відсутній,– подумав він, повертаючи телефон на місце.– Посварився з матір’ю, якісь там спогади про зниклого батька… І мовчить, утаємничується як завжди. Інтроверт, що з ним поробиш, така вдача…»

Зі слів Макса Остап знав, що його батьки розлучилися, коли він ще навіть до школи не пішов. Проте й гадки не мав, що приятель і досі сприймає це так боляче. Сам він зростав у цілком нормальній родині, тож зрозуміти Максові відчуття годі й намагатися, бо для цього, мабуть, слід пережити те саме, що й він.

Покопирсавшись у стосі на підвіконні Остап витяг звідти «Мовчання ягнят» Тома Гарріса. Подивився на палітурку, згадав, що фільм справив на нього враження, тоді як романи цього автора якось пройшли повз нього. Або він пройшов повз них. І наразі, щоб хоч чимось зайняти мозок, хлопець вирішив заповнити цей пробіл, почавши відразу з найпопулярнішого твору серії, присвяченої чудовиську-людожеру.

Чудовисько…

Жінка казала, що її син таке саме чудовисько, як його батько, і лякає її до смерті.

Відклавши книжку, Остап підсунув до себе ноутбук і відкрив пошуковик. Ввівши у Гугл лише половину Максового прізвища, він отримав перший результат: Онопрієнко Людмила Павлівна. Посилання вказували на докторантку з хімії, наукового діяча, організаторку «круглих столів» з української екології. Навряд чи це мало відношення до того, що він шукав. Тоді він надрукував прізвище приятеля повністю.

Цього разу пошуковик запропонував наступні варіанти:

Онопрієнко Людмила

Онопрієнко, футболіст

Онопрієнко, бізнес

Онопрієнко, маніяк

Онопрієнко, Вій

Онопрієнко, український звір

Якби Остап щось жував, то запросто міг би вдавитися. Останні три варіанти його не просто здивували, а практично вибили землю з-під ніг. Добре, що він сидів на ліжку, інакше точно гепнувся б на підлогу.

Хлопець на мить заплющив очі, а потім знову глянув на дисплей. Пошуковик нікуди не подівся, так само, як і запропоновані ним посилання. А отже, йому все-таки не приверзлося.

Обережно, мов сапер, що має знешкодити заряд вибухівки, Остап навів курсор на варіант «Онопрієнко, маніяк» і клацнув мишкою. Гугл миттєво відреагував купою посилань:

Онопрієнко Анатолій Юрійович – Вікіпедія

Анатолій Онопрієнко: «Я просто робив свою справу»

Анатолій Вій Онопрієнко помер у в ’язниці

Маніяк Онопрієнко: «Смерть – це розплата за гріхи»

Вбивця на прізвисько Вій заарештований

Ошелешений Остап скористався першим посиланням, отримавши наступне:

«Анатолій Юрійович Онопрієнко (25 липня 1959 року, Ласки, Чернівецька область – 27 серпня 2013 року, Чернівці) – український серійний убивця. Прізвиська: Вій, Український звір, Громадянин О. У період з 1989 до 2003 року вбив 52 людини. 9 жертв з 14 червня до 16 серпня 1989 року і 43 жертви з 5 жовтня 1995 до 22 березня 2003 року. При цьому досі існує велика кількість інкримінованих йому, але не доведених епізодів».

Остапів світ зрушив із місця. Це був один із тих ударів, що їх витримати аж надто складно. Тому його першою реакцією було заперечення побаченого.

Не може бути!

Попри все раптом засяяв промінь надії.

Однофамілець!

Звісно, Онопрієнків в Україні хоч греблю гати. І це не означає, що всі вони кровні родичі відомого серійного вбивці. Однак хвиля страху, що раптом насунулася на нього, і передчуття прийдешньої біди охопили хлопчину цілком.

Остап зірвався з місця й за мить опинився біля шафи. Там зберігався їхній з Максом одяг й особисті речі. Його трусило, мов у лихоманці, в очах тьмарилося, він ледве втримував рівновагу.

Паспорт!

Йому потрібен Максів паспорт!

Остап ледь не відірвав й без того хиткі дверцята й відразу ж по лікті застромив обидві руки в приятелів мотлох. Так гарячково він ще ніколи в житті нічого не шукав.

Два варіанти!

Два бісові варіанти!

Третього точно немає!

Паспорт на ім’я Максима Анатолійовича Онопрієнка був затиснутий між конспектами та якоюсь книжчиною. Перегорнувши першу сторінку документа, Остап утупився в написане:

«Місце народження: село Ласки Сокирянського району Чернівецької області» На мить він ніби закам’янів.

Якби хтось назвав подібне винятковим збігом, йому сміливо можна було б ставити діагноз: імбецил. Тут навіть дитина побачила б, що це аж ніяк не збіг.

Максів старий – відомий усьому світові серійний убивця, а мати каже, що її син таке саме чудовисько, як його батько, і тому лякає її до смерті.

Перед Остапом постала геть інша картина того, що з ними сталося. Кепський з нього детектив, якщо він так прорахувався, хоча як майбутній історик мав би прискіпуватися до найменших деталей.

До того ж двічі!

Через власне нехлюйство й тупість він не помітив того, що мало б бути очевидним: їхня «Панночка з люстра», ймовірний убивця, який так їх жахав, від самого початку перебував