Читати книгу - "Бенкет круків"

«Саме тут ховалися лучники, які вбили бідолашного Клеоса Фрея»,— подумала вона... але через півмилі під'їхала ще до одного муру, дуже схожого на перший, і тепер уже не була певна. Порита коліями дорога зміїлася й звивалася, а голі брунатні дерева зовсім не схожі були на ті зелені, які запам'яталися Брієнні. Це вона щойно проїхала повз те місце, де сер Джеймі вихопив меча з піхов кузена? А де той ліс, у якому вони билися? Струмок, у якому вони брьохалися й борюкалися, поки не привернули увагу бравих компанійців?

— Міледі? Сер? — Подрик так і не вирішив, як до неї звертатися.— Чого ви шукаєте?

«Привидів».

— Мур, який колись проїжджала. Пусте.

Тоді в сера Джеймі було ще дві руки. «Як я його ненавиділа, з усіма його кпинами й посмішками».

— Тихше, Подрику. В цих лісах ще досі можуть водитися беззаконники.

Хлопець обвів поглядом голі брунатні дерева, мокре листя, багнисту дорогу попереду.

— У мене меч. І битися я вмію.

«Але не настільки добре». Брієнна сумнівалася не в хоробрості хлопця, а в його навичках. «Може, він і зброєносець, принаймні таким називається, тільки люди, яким він служив, самі йому прислужилися погано».

Дорогою у Сутінь-діл вона таки спромоглася витягнути з нього всю його історію. Сам хлопець походив з молодшої гілки дому Пейнів — збіднілої гілки, яка почалася від одного з менших синів. Батько Подрика все життя служив зброєносцем у заможніших родичів, а Подрика зачав з донькою свічкаря, яку встиг пошлюбити, перш ніж загинути під час Грейджоєвого заколоту. Мати покинула хлопця на одну зі своїх кузин, коли йому було чотири роки, і втекла з мандрівним співцем, який зробив їй другу дитину. Подрик її навіть не пам'ятає. Виростив хлопчика сер Седрик Пейн, хоча з незв'язної оповіді можна було зробити висновок, що до малого ставилися більше як до служки, ніж до сина. Коли Кичера Кастерлі скликала прапори, лицар узяв Подрика з собою — займатися кіньми й чистити обладунки. А потім сер Седрик загинув у приріччі, воюючи у війську лорда Тайвіна.

Опинившись далеко від домівки, сам-один і без грошей, хлопець пристав до тлустого лицаря-бурлаки на ім'я сер Лорімер Черевань, який належав до загону лорда Лефорда, що мав завдання обороняти обоз. «Хлопці, що чатують харчі, завжди їдять найкраще»,— полюбляв казати сер Лорімер, аж поки його не піймали на крадіжці солонини з особистих запасів лорда Тайвіна. Тайвін Ланістер повісив його, щоб дати урок іншим злодіям. Подрик теж куштував ту солонину й міг би скуштувати й мотузки, але його врятувало прізвище. Його до себе взяв сер Кеван Ланістер, а за деякий час відіслав за зброєносця до свого небожа Тиріона.

Сер Седрик навчив Подрика ходити біля коня й вибирати камінці з копит, а сер Лорімер — красти, але жоден з них так і не навчив його вправлятися з мечем. А от Куць, коли вони опинилися при дворі, відвів його до військового інструктора Червоної фортеці. Проте під час хлібних бунтів сер Арон Сантагар мало не загинув, і на цьому Подрикове тренування закінчилося.

Отож Брієнна вирізала з опалих гілок два дерев'яні «мечі», щоб перевірити Подрикову вправність. І з приємністю довідалася, що хлопець, може, й говорить не до ладу, зате до ладу б'ється. Він був безстрашний і уважний, але надто вже худий і кістлявий, а про силу взагалі не йшлося. Тож якщо він вцілів у Битві на Чорноводді, як заявляє, то це тільки тому, що нікого він там не зацікавив як потенційна жертва. «Можеш зватися зброєносцем,— сказала до нього Брієнна,— але знавала я удвічі молодших пажів, які б тебе до крові віддубасили. Якщо хочеш пристати до мене, спати щовечора лягатимеш з водянками на долонях і синцями на руках, а тіло так болітиме від тренувань, що й заснути, либонь, не зможеш. Воно тобі треба?»

«Треба,— твердо мовив хлопець.— Я саме цього і хочу. Синців і водянок. Ну, тобто не хочу, але хочу. Сер. Міледі».

І поки що він своє слово тримав, а Брієнна тримала своє. Подрик не нарікав. І щоразу, коли в нього на робочій руці вискакувала нова водянка, він гордо її показував Брієнні. Й коней він доглядав дуже добре. «Він і досі ніякий не зброєносець,— нагадала собі Брієнна,— але ж і я не лицар, хай скільки разів він звернеться до мене „сер“». Вона б його відіслала додому, але ж йому нема куди йти. Крім того, хоча Подрик і запевняв, що не знає, куди поділася Санса Старк, може так статися, що знає він більше, ніж сам здогадується. Якесь випадкове зауваження, якийсь спогад можуть стати ключем для Брієнни в її пошуках.

— Сер? Міледі? Он віз попереду,— вказав Подрик.

Брієнна теж його побачила: дерев'яний віз, двоколісний і з високими бортами. Але запряжені в нього були чоловік і жінка, які й тягнули його глибокими коліями, що вели до Дівоставу. З одягу можна було судити, що це селяни.

— Пригальмуй,— мовила Брієнна до хлопця.— Бо ще візьмуть нас за розбійників.

— Так, сер. Я чемний. Міледі.

Проте хлопцеві, схоже, навіть подобалася перспектива, що його можуть узяти за розбійника.

Селяни сторожко спостерігали, як наближаються клусом два вершники, та щойно Брієнна засвідчила, що не збирається їх кривдити, вони дозволили приєднатися до них.

— Колись у нас і віл був,— почав розповідати літній чоловік дорогою, яка тягнулася через зарослі бур'яном лани, заболочені озера й попалені, почорнілі ліси,— але його забрали вовки...— Обличчя його почервоніло від напруги.— Забрали і нашу дочку, щоб побавитися, але після битви під Сутінь-долом вона повернулася. А віл не повернувся. Напевно, вовки його з'їли.

Жінці не було чого додати. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять, але не зронила і слова, тільки поглядала на Брієнну такими очима, як дивилася б на двоголове теля. Панна Тартська вже звикла до таких поглядів. Леді Старк до неї ставилася добре, але інші жінки здебільшого були такі самі жорстокі, як і чоловіки. Важко сказати, що їй здавалося образливішим: гострі язички й ворожі смішки красунь-дівчат чи холодні очі дорослих леді, які ховали за машкарою чемності своє презирство. А простолюдинки часом бували ще гірші.

— Коли востаннє я бачила Дівостав, він лежав у руїнах,— мовила Брієнна.— Брама розбита, а половина міста згоріла.

— Його трохи відбудували. Цей Тарлі,