Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Його обличчя, у яскравому світлі лампи, було, безперечно, обличчям дуже старої людини, але в ньому прозирало й щось неподоланне, майже непідвладне смерті. Він повільно й виразно прочитав два варіанти одного епічного розділу. У першому з них воїни йдуть у битву по пустельній гірській місцевості; страх потрапити під обвал і страх перед темрявою примушує їх мало цінувати життя, і вони легко здобувають перемогу; у другому — ті самі воїни перетинають палац, де відбувається свято; вогні битви здаються їм продовженням цього свята, й вони здобувають перемогу. Я слухав з належною шанобливістю ці давні історії, але вони вражали мене менше, ніж той факт, що їх створила людина однієї зі мною крові і що людина з далекої імперії розшифрувала їх і донесла до мого розуміння під час моєї відчайдушної авантюри на острові, що розташований у протилежному кінці світу. Пам’ятаю останні слова, які повторювалися в обох варіантах, ніби таємна заповідь: «Так, із непереможними мечами і спокоєм у незламних серцях, воювали герої, готові вбити й померти».

Від цієї миті я почав відчувати навколо себе й у своєму темному тілі якесь невидиме, невідчутне копошіння. Не колотіння військ, які то розходяться, то йдуть паралельно, то нарешті сходяться, а якесь менш досяжне й інтимніше ворушіння, в яке вони в невідомий спосіб ніби втягувалися. Стівен Елберт провадив:

— Я не думаю, щоб ваш знаменитий предок просто бавився на дозвіллі всіма цими варіаціями. Мені здається мало ймовірним, щоб він присвятив тринадцять років нескінченним повторенням пустого риторичного експерименту. В його країні роман не дуже цінується, а в ті часи він належав до жанру, який відверто зневажали. Цюй Пен був геніальним романістом, але водночас він був визначним літератором, який, безперечно, не обмежував сферу своєї діяльності лише написанням романів. Його сучасники свідчать — а його життя переконливо підтверджує, — що сферою зацікавлень Цюй Пена були проблеми метафізичні, проблеми містики. Філософським дискусіям присвячено велику частину його роману. І я знаю, що з усіх проблем жодна не хвилювала й не тривожила його так, як проблема часу. А тепер зверніть увагу на те, що це єдина проблема, про яку не згадано на сторінках «Саду». Він навіть жодного разу не застосовує слово «час». Як би ви пояснили це вперте замовчування?

Я запропонував кілька варіантів розв’язання цієї проблеми — усі вони були надуманими й непереконливими. Ми почали їх обговорювати; зрештою Стівен Елберт мені сказав:

— У загадці на тему шахів, яке слово є забороненим?

Я замислився на хвилину й відповів:

— Слово «шахи».

— Саме так, — підтвердив Елберт. — «Сад з розгалуженими стежками» і є однією величезною загадкою або притчею, тема якої — час; ця прихована причина й забороняє авторові застосовувати слово, яке його називає. А постійно обминати якесь слово, замінюючи його недоладними метафорами та очевидними перифразами, — це і є найефективніший спосіб наголосити на ньому. Саме такий звивистий шлях і обрав ухильний Цюй Пен, створивши безліч поворотів на всіх сюжетних лініях свого роману. Я переглянув сотні рукописів, виправив помилки, яких наробили недбалі переписувачі, я розгадав план, захований під цим хаосом, відновив чи принаймні думаю, що відновив, первісний порядок, переклав увесь твір і переконався, що слово «час» у ньому жодного разу не згадується. Пояснення не треба довго шукати: «Сад з розгалуженими стежками» — це образ, неповний, але не хибний, усесвіту, такого, яким його собі мислив Цюй Пен. На відміну від Ньютона{303} та Шопенгауера, ваш предок не вірив у єдиний, абсолютний час. Він вірив у нескінченність часових послідовностей, у запаморочливу сіть, яка невпинно зростає, часів, що розходяться, сходяться й біжать паралельно. І це плетиво часів, які зближаються, розгалужуються, уриваються або зникають на цілі століття, вичерпує всі можливості. Ми не існуємо в більшості з цих часів; у деяких ви існуєте, а я не існую; в інших я існую, а ви не існуєте; ще в інших існуємо ми обидва. У цьому часі, який подарував мені сприятливий випадок, ви прийшли в мій дім; в інший, перетинаючи сад, ви знайшли б мене мертвим; ще в інший я говорив би ці самі слова, але був би обманом зору, привидом.

— У всіх часах, — сказав я не без тремтіння в голосі, — я вам дуже вдячний за відтворення саду Цюй Пена.

— Не в усіх, — промурмотів він, усміхаючись. — Час безперервно розгалужується до незліченних майбутніх. В одному з них я — ваш ворог.

Я знову відчув колотіння, про яке вже згадував. Мені здалося, що вологий сад, який оточував дім, до нескінченності насичений невидимими людьми. Цими людьми були Елберт і я, але невидимі, багатоформні й розкидані по інших вимірах часу. Я підвів погляд, і примарний кошмар розсіявся. У саду, позначеному чорними й жовтими барвами, я побачив лише одного чоловіка; але той чоловік здавався незламним, як статуя, і він наближався до нас, ідучи по стежці, й був він капітаном Річардом Медденом.

— Майбутнє вже тут, — відповів я, — але я вам друг. Можна мені знову поглянути на лист?

Елберт підвівся на повен зріст і висунув шухляду високого письмового столу. На мить він обернувся до мене спиною. Револьвер уже був у мене напоготові, я ретельно прицілився й вистрілив. Елберт упав негайно, без жодного звуку. Присягаюся, що смерть його була миттєвою, як спалах.

Усе інше — нереальне й незначуще. Медден забіг до кімнати, і я був заарештований. Мене засудили до повішення. Та попри жах усього, що сталось, я переміг. Я зміг передати в Берлін назву міста, яке вони мали розбомбити. Учора вони його розбомбили, я довідався про це з тих самих газет, які повідомили Англію про загадкове вбивство видатного сінолога Стівена Елберта невідомим на ім’я Ю Цун. Мій шеф розшифрував цю загадку. Він зрозумів, що моя проблема полягала в тому, як (через гуркіт війни) повідомити назву міста Альбер[185] і що я не мав іншої ради, як убити людину з таким ім’ям. Але він не міг зрозуміти (й ніхто не зміг би), яким глибоким є моє каяття і якою нестерпною — втома».

Вигадані фантазії

Передмова

Хоч, може, й не такі надумані, новели цієї книжки не