Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Продажним хахлуям цього не зрозуміти! Та я пишу для справжніх українців. Тих, хто в помислах з «Небесною сотнею».

Ось так, у віці 39 років, князь Костянтин Іванович одружився вперше з княжною Тетяною Гольшанською, яка й народила сина Іллю і померла 1522 року.

Другий раз князь Костянтин одружився 1522-го, будучи 52-літнім, з княжною Олександрою Слуцькою, яка народила йому сина Василя (Костянтина) та доньку Софію.

Слід було давно здогадатися, навіщо ворожі імперські історики вигадали інший рік народження князя Костянтина та вели розмови про дітей старого діда.

А вчинили те за вказівкою московського царя Петра І.

4. Розгром московитів під Оршею (1514)

«До пожара 1718 года в Успенском соборе Киево-Печерского монастыря можно было увидеть могильную плиту с такими словами:

«Москву с татарами положил, одержал 63 победы над ними. Вспомни кровавые воды Роси, Днепра, Ольшанки, вспомни церкви, замки, монастыри, построенные им в Остроге и Вильне, вспомни больницы и школы, которые он учредил, Марсову академию для людей рыцарского звания, и поклонись Константину Ивановичу Острожскому, наивысшему гетману Великого княжества Литовского» (текст дан в современном переводе)» [173, с. 188].

Звертаю увагу шановних читачів: лавру спалювали за таємним наказом Петра І після Прутського походу 1711 року. Московський цар люто ненавидів не тільки гетьмана Мазепу, козаків та всіх українців, які постійно протистояли Московії у ті роки. Він одночасно ненавидів і тих українців, які в минулому били «Москву с татарами». Звичайно, серед давніх героїв був князь Костянтин. Не забуваймо цих простих істин.

Слід навести ще одну цитату білоруського історика, аби привернути до неї увагу доморощених т.зв. «науковців» — безбатченків, московських холуїв. Слухаємо:

«Князь Константин, прямой потомок Данила Романовича Галицкого, внук святого Федора Острожского… прожил весьма долгую для той эпохи жизнь…

Воинская служба Константина Острожского началась в конце правления великого князя Казимира IV, с участия в походах против татар. Впервые о нём заговорили в 1491 году, когда он отличился в битве под Изяславом, где конница Симона Гольшанского догнала и разгромила уходившую с добычей и пленными орду крымских татар. В 1497 году князь Острожский разбил татар трижды: под Мозырем, на реке Уша и возле Очакова, где взял в плен одного из крымских ханов (сина правлячого хана Менглі-Гірея — Махмед-Гірея. — В.Б.). После этих успехов наивысший гетман Петр Белый, предчувствуя близость своей кончины, посоветовал великому князю Александру Казимировичу (правил в Литве в 1492–1506 гг.) назначить его приемником именно Константина Ивановича» [173, с. 188–189].

Як бачимо, білоруський дослідник тримається чіткої думки про рід князя Костянтина Івановича: він походив від «Данила Романовича Галицкого… (и) Федора Острожского». Тут додавати нема чого.

Зверну увагу читачів на той факт, що білоруські історики, дотримуючись офіційної московської версії про рік народження князя Костянтина Івановича (1460-ий), як і українські, потрапляють до прихованої пастки: молоді чоловіки князівського роду у ті часи, як і сьогодні, не розпочинали воєнну кар’єру в 31 рік (1491 – 1460 = 31). Маємо «виняток із правил».

Ми уже зазначали: скрізь, де московська історична наука наводила «винятки із правил», там завжди знаходилися московські «доважки брехні».

Тому князь Костянтин Іванович, скоріше за все, 1470 року народження:

— У 16 років (1486) вперше (зі старшим братом) з’явився у великокнязівському палаці.

— У 21 рік (1491) вперше відзначився в поході проти татар під Ізяславом.

— У віці 27 років (1497) став Великим гетьманом держави. Так виглядає справжній життєвий шлях «Руського Ганнібала». Додаючи 10 років віку князю Костянтину Івановичу, Московити робили із «Руського Ганнібала» старого, практичного дідугана.

Згадаймо: всі свої славетні перемоги Ганнібал звершив у віці 25–40 років. Тому вести розмову про 50–60 літнього «Ганнібала» — нерозумно. Саме на те й розраховували московити.

Якщо глянемо на карту, то нам обов’язково впаде в око, що придбавши в 1485–1508 роках передані кримським ханом Менглі-Гіреєм землі, Московія одночасно отримала так звану «проблему Смоленська».

Смоленське князівство ніколи не входило до складу Золотої Орди, тому, зрозуміло, що хан Менглі-Гірей передати його не міг. Це місто з 1404 року входило до складу Великого Литовсько-Руського князівства.

Смоленське удільне князівство глибоким клином розрізало нові московські території.

Оскільки московські князі мали прямі зобов’язання перед Османами та кримськими ханами вести війну проти Європи, то, зрозуміло, що «Смоленську проблему» їм довелося вирішувати насамперед. Уже 1512 року під тиском кримського хана московський князь Василь III розпочав нову війну — першу так звану осаду Смоленська. Одночасно кримський хан кинув на Поділля та Волинь свою 24-тисячну армію.

У першій половині 1512 року гетьман Костянтин Іванович на лопушнянському полі під Вишнівцем ущент розгромив татар, визволивши 16 тисяч невільників та захопивши понад 10 тисяч татарських коней.

Московський же князь Василь III після особистої шеститижневої облоги Смоленська «в марте 1513 года вернулся в Москву ни с чем» [173, с. 184].

«14 июня 1513 года Василий опять выступил в поход. Сам он остановился в Боровске, а к Смоленску послал воевод боярина князя Репню-Оболенского и окольничего Андрея Сабурова…

Тем временем рать В. Шуйского (до 20 тысяч человек) действовала в землях вокруг Полоцка; еще 8 тысяч — под Витебском; 14-тысячная группировка осадила Оршу. Все — безуспешно.

Вскоре под Смоленск прибыл сам Василий. К городу были доставлены несколько десятков осадных орудий и около двух тысяч пищалей. Но литвины храбро защищались. В ноябре Василий ушел, предварительно опустошив окрестности» [173, с. 184].

Ще раз звертаємо увагу наших читачів на скоординовані дії агресорів: Московії, Кримського ханства і Османської імперії. Слухаємо:

«… В руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства. Головною функцією намісника цих «далеких земель» (як їх називали у Вільні), розташованих на порубіжжі зі Степом, була охорона від татарських наїздів. Малі грабіжницькі загони кримчаків та ногайців відбивали сторожові боярські варти, що чатували «на шляхах і переправах татарських». Коли ж у похід вирушало кількатисячне військо під проводом хана, членів його родини, або мурз, йому назустріч спрямовувалися кінні відділи князя Острозького. Збереглися свідчення, зокрема, про значні битви гетьмана з татарами: 1509 р. на теренах Галичини, 1510 і 1511 рр. — У Білорусі,.. в червні 1512 р. під Вишнівцем на Волині… (та інші. — В.Б.)» [65, с. 71].

А наостанок коротенько згадаємо про війни Османської імперії:

«Наибольшего терр(иториального) расширения Османская империя достигла при Селиме І (правил в 1512–1520) и Сулеймане І Кануни (правил в 1520–66). В 1514–1515 турки завоевали