Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

Серед багатьох симптомів, породжених неврозом нав’язливих станів, найважливіші симптоми спричинені надмірною силою садистських, тобто збочених щодо мети сексуальних потягів. Відповідно до структури неврозу нав’язливих станів ці симптоми здебільшого правлять за захист від тих сексуальних жадань або відображують боротьбу між задоволенням жадань і захистом від них. Але й саме задоволення не приходить коротким, прямим шляхом: воно вміє посуватися кружними стежками, виявляючись у поведінці пацієнта, й полюбляє повертатися проти нього самого, змушує його завдавати собі мук. Іншим формам цього неврозу притаманна зосередженість, занепокоєність; такі форми — вияви надмірної сексуалізації дій, що за нормальних умов є тільки підготовчими до сексуального задоволення: прагнення обдивлятися, обмацувати, досліджувати. Цим можна пояснити ту велику вагу, якої набирає страх до чогось доторкнутись, а також нав’язливе вмивання. Несподівано велику частину нав’язливих дій становить замасковане повторення і варіанти мастурбації, що, як відомо, — єдина незамінна дія, яка супроводить усі форми сексуального фантазування.

Мені було б зовсім неважко докладніше продемонструвати вам зв’язки між збоченнями і неврозами, але, гадаю, для нашої мети досить і вже викладеного матеріалу. Натомість після такого пояснення симптомів нам слід тепер стерегтися переоцінки частоти та інтенсивності схильності до збочень у людини. Ви вже чули, що неможливість нормальним чином задовольняти сексуальну потребу може стати причиною невротичного захворювання. Коли справді постають реальні перешкоди, потреба змушена обирати ненормальні шляхи сексуального збудження. Згодом ви зрозумієте, як це відбувається. Ви принаймні збагнете, що завдяки такому «колатеральному» застою збочені потяги видаються сильнішими, ніж були б тоді, якби не існувало жодних реальних перешкод для нормального сексуального задоволення. А втім, такий самий чинник проступає і при явно виражених збоченнях. Адже в багатьох випадках вони бувають спричинені і спровоковані тим, що перед нормальним задоволенням статевого інстинкту виникають надто великі перешкоди, породжені або тимчасовими обставинами, або соціальними інститутами, які існують тривалий час. Зате в інших випадках схильності до збочень виявляються цілком незалежно від наявності таких сприятливих факторів; певною мірою це нормальні для даного індивіда вияви сексуального життя.

Може, у вас на хвилину виникло враження, ніби ми радше заплутали, ніж з’ясували взаємозв’язки між нормальною та збоченою сексуальністю. Але розгляньте ось таке міркування: якщо реальні перешкоди, утруднивши або унеможлививши нормальне сексуальне задоволення, й справді призводять до вияву в окремих осіб схильності до збочень, яка за інших обставин ніяк не проступила б, слід припустити, що в таких осіб уже є якийсь сприятливий ґрунт для тих збочень або, якщо хочете, вони мають бути їм притаманні в латентній формі. Таким чином ми підступаємо до другого нового спостереження, про яке я вже згадував. Перед психоаналітичним дослідженням постала необхідність узятися до вивчення й сексуального життя дитини — через те, що при аналізі симптомів [дорослих осіб] їхні спогади та асоціації неодмінно приводили нас у роки раннього дитинства. Те, що вдалося з’ясувати при цьому, згодом ми пункт за пунктом підтвердили при безпосередньому спостереженні дітей. І тоді ми виявили, що збочені жадання мають своє коріння в дитинстві, що дитина має схильності до всіх сексуальних збочень і внаслідок своєї незрілості певною мірою виявляє їх; одне слово, збочена сексуальність — не що інше, як посилена і поділена на окремі складники інфантильна сексуальність.

Тільки тепер ви можете справді по-іншому поглянути на збочення й пересвідчитись, що не можна заперечити їхнього зв’язку з сексуальним життям людини — але яка це для вас несподіванка, як прикро вона вражає ваші почуття! Спершу, звичайно, ви спробуєте все заперечити, тобто факт, що в дитини є вияви, які можна було б назвати сексуальним життям, слушність наших спостережень і обґрунтованість нашого твердження, ніби поведінка дитини споріднена з тим, що ми згодом засуджуємо як збочення. Дозвольте мені спершу розкрити мотиви вашого несприйняття, а вже потім викласти підсумок наших спостережень. Те, що діти не мають сексуального життя — їм нібито не властиві сексуальні збудження, потреби і будь-які різновиди сексуального задоволення — і воно з’являється в них лише зненацька у двана­дцять-чотирнадцять років, з погляду біології було б (навіть як не брати до уваги спостережень) не менш неймовірним, ба навіть не менш безглуздим, ніж твердження, ніби діти народжуються на світ без геніталій, які починають рости тільки в періоді статевого дозрівання. Бо в цьому періоді в дітей пробуджується лише репродуктивна функція, яка використовує для своїх цілей уже сформований фізичний і психічний матеріал. Ви хибите, плутаючи сексуальність із продовженням роду, і тим самим закриваєте собі шлях до розуміння сексуальності, збочень та неврозів. Але ця помилка вкрай промовиста. Причина її, хоч як дивно, полягає в тому, що ви самі були дітьми і як діти зазнавали впливу виховання. Адже одне з найголовніших виховних завдань суспільства — скувати, обмежити й підпорядкувати волі індивіда (тотожній із вимогами суспільства) сексуальний інстинкт, коли він виявляється у формі продовження роду. Суспільство зацікавлене, щоб затримати його остаточний розвиток, поки дитина досягне певного ступеня інтелектуальної зрілості, бо, коли сексуальний інстинкт почне виявлятися повною мірою, можливість виховувати далі практично зникне. Без цього інстинкт прорвав би всі греблі і змив би з неабиякими труднощами споруджену будівлю культури. Отже, завдання приборкати його — нелегке; часом успіхи тут украй мізерні, а часом занадто великі. Мотиви, якими керується людське суспільство, кінець кінцем економічні, бо воно не має достатньої кількості життєвих засобів, щоб підтримувати тих своїх членів, які не працюють, і через те мусить обмежувати число своїх членів та відвертати їхню енергію від сексуальної активності до роботи. Тож, як бачимо, перед нами споконвічна боротьба за існування, що сягає і сьогодення.

З досвіду вихователі зрозуміли, що завдання приборкати сексуальні прагнення нового покоління можна успішно виконати лише тоді, коли почати виховний вплив у дуже ранньому віці: не чекати вибуху в періоді статевого дозрівання, а втручатися в сексуальне життя дитини, яке, власне, й готує той вибух. Задля цього забороняють майже всі вияви дитячої сексуальної активності або ж роблять їх неприємними для дитини. Ставлять ідеальну мету зробити життя дитини асексуальним, і згодом справді досягають результату, що те життя видається асексуальним, — таке навіть проголошує наука в своїх теоріях. Щоб уникнути суперечності зі своєю вірою і намірами, люди воліють узагалі недобачати сексуальної активності дитини, — це неабияке досягнення, — а наука вдовольняється тим, що витлумачує її якось інакше. Дитину вважають за чисте, безневинне створіння, а хто інакше її описує — того слід осудити за мерзенне блюзнірство й паплюження найніжніших і найсвятіших людських почуттів.

Тільки діти не беруть участі в цій угоді; з усією наївністю вони стверджують свої тваринні права, знов і знов показуючи, що на шлях чистості їм ще треба ступити. Досить прикметно, що саме ті, хто заперечує дитячу сексуальність, у вихованні аж ніяк не засвідчують недбалості, якнайсуворіше стримуючи саме вияви запереченого, проте називають їх «шкідливими звичками дитини». Великий теоретичний інтерес становить те, що саме той період життя, який найвиразніше суперечить упередженій думці, ніби дитина асексуальна, тобто дитячий вік до п’ятого або шостого року покривається в більшості людей пеленою забуття, яку до останку розриває аналітичне дослідження, хоч і раніше окремі сновиддя вже могли пробитися крізь