Читати книгу - "Гра престолів"

сама пішла до свого шатра. Під шовком було темно і прохолодно. Опускаючи за собою вхідну завісу, Дані побачила, як палець запиленого червоного світла простягся через шатро і торкнувся її драконячих яєць. Якусь мить перед очима плавали тисячі крапель кармазинового полум’я. Але вона змигнула, і краплі зникли.

«Камінь» — подумала вона про себе, — «лише камінь, так сказав навіть Іліріо, дракони усі померли». Вона поклала долоню на чорне яйце, пестячи пальцями вигин шкаралупи. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Сонце, — прошепотіла Дані. — Їх нагріло сонце у дорозі.

Вона наказала служницям приготувати купіль. Дорея розклала за шатром багаття, поки Іррі та Джихікі знімали з в’ючаків велику мідну купільницю — ще один весільний подарунок — і тягали зі ставка воду. Коли купіль запарувала, Іррі допомогла залізти до неї й сама полізла слідом.

— Ти колись бачила дракона? — питала Дані, поки Іррі відшкрябувала їй спину, а Джихікі вимивала пісок з волосся.

Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тіньових Земель поза Асшаєм та островів Нефритового моря. Може, якісь іще збереглися там, у дивних та диких країнах.

— Дракон більше нема, халісі, — заперечила Іррі.

— Усі померли, — погодилася Джихікі, — дуже-дуже давно.

Візерис казав їй, що останні таргарієнівські дракони померли якихось півтора століття тому, за царювання Аегона III, прозваного Драконяча Смерть. Як на Дані, то не була така вже давнина.

— Усюди? — перепитала вона, дуже збентежена. — Навіть на сході?

Чари вимерли на заході, коли Лихо спіткало Валірію та Землі Довгого Літа. Ані чарогартована криця, ані грозоспівці, ані дракони не змогли повернути їх. Але Дані чувала, що на сході все інакше. Казали, що островами Нефритового моря гуляють мантикори, що хащі Ї-Ті повняться василісками, що чароспівці, ворожбити і хмарники, не криючись, роблять свою справу в Асшаї, а тінев’язи та кровознатники мудрують жахливу химородь темними ночами. Чому б десь посеред того розмаїття не знайтися і драконам?

— Нема дракон, — ствердила Іррі. — Хоробрі вої убили їх, дракон-бо страшний злий звір. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Джихікі.

— Купець із Карфу колись розповів мені, що дракони прилетіли з місяця, — мовила білявка Дорея, зігріваючи рушник над багаттям.

Джихікі та Іррі були одних років з Дані; дотракійських дівчат узяли в неволю, коли Дрого знищив халазар їхнього батька. Дорея була старша — майже двадцяти років. Магістрат Іліріо надибав її у будинку втіхи в Лисі.

Мокре сріблясте волосся заметлялося їй у очі, коли Дані з цікавості рвучко повернула голову.

— З місяця?!

— Він розповів мені, що місяць — то яйце, халісі, — підтвердила лисенійка. — На небі колись було два місяці, але один підлетів надто близько до сонця і тріснув від спеки. З нього вилетіли тисячі тисяч драконів, які почали пити вогонь сонця. Ось так дракони навчилися дихати полум’ям. Одного дня другий місяць також поцілує сонце, теж трісне, і дракони знову повернуться.

Дві дотракійки захихотіли.

— Ти є дурна солом’яна голова, — відповіла Іррі. — Місяць є не яйце. Місяць є богиня, жінка-дружина сонця. Кожен знає.

— Кожен знає, — підхопила Джихікі.

Коли Дані нарешті вибралася з купелі, шкіра її розім’якла і порожевіла. Джихікі вклала її долі, щоб розтерти олією та вишкрябати бруд зі шпар тіла. Потім Іррі побризкала на неї гостроцвітом та корицею, а Дорея розчесала волосся так, що воно засяяло яскравіше за срібне прядиво. Тим часом Дані міркувала про місяць, яйця та драконів.

Її вечеря була проста: садовина, сир, підсмажений хліб, глечик вина з медом.

— Дореє, залишся-но зі мною на вечерю, — наказала Дані, виславши інших двох служниць геть.

Лисенійка мала медове волосся і очі блакитні, мов літнє небо. Вона опустила ті очі, коли залишилася з Дані наодинці, й мовила:

— Ви вшанували мене великою честю, халісі.

Але то не була честь, лише служба. Вони сиділи й балакали ще дуже довго після сходу місяця.

Коли вночі до неї прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Він став у проймі входу до шатра і дивився на неї здивовано. Вона повільно звелася, розкрила на грудях шовкове спальне вбрання і зронила його на землю.

— Цієї ночі ми маємо вийти назовні, пане чоловіку, — мовила вона до нього, бо дотракійці вірили, що все найважливіше у житті людини має чинитися просто неба.

Хал Дрого пішов за нею у світло місяця, теленькаючи дзвіночками. За кілька аршин від її намету росла чудова галявинка м’якої трави. Саме там Дані й потягла чоловіка донизу. Та коли він спробував перевернути її у звичну поставу, Дані поклала йому руку на груди.

— Ні. Цієї ночі я дивитимуся на твоє обличчя.

У серці халазару неможливо лишитися наодинці. Дані відчувала на собі очі, коли роздягала чоловіка, чула тихі голоси, коли робила те, чого її навчила Дорея. Та їй було байдуже. Хіба вона не халісі? Важили тільки очі її чоловіка. І коли вона всілася на нього верхи, то побачила у них щось таке, чого не знала раніше. Вона виїздила на ньому так само завзято, як на своїй срібній, і коли настала мить його задоволення, хал Дрого вигукнув її ім’я.

Вони дісталися вже дальніх околиць Дотракійського моря, коли Джихікі одного дня попестила пальцями кругленьке Даніне черевце і мовила:

— Халісі, ви важкі дитиною.

— Я знаю, — відповіла Дані.

Настали її чотирнадцяті іменини.

Бран IV

У дворі внизу башти Рікон бігав наввипередки з вовками.

Бран дивився на них з лави коло вікна. Куди б малий не біг, Сірий Вітер встигав туди першим, відрізаючи малого від цілі. Коли Рікон його бачив, то верещав з радощів і кидався у іншому напрямку. По п’ятах у нього метлявся Кудлай, крутячись і клацаючи зубами, коли інші вовки занадто наближувалися. Його хутро потроху темнішало, аж поки він увесь не зачорнівся; в очах у вовка палав зелений вогонь. А ще з ними бігав Бранів Літо. Він мав сріблясто-димчасте хутро і очі жовтого золота, які бачили все на світі. Цей вовчик був менший за Сірого Вітра і більш сторожкий. Бран був конче певний, що його вовк — найрозумніший з поносу. Хлопчик чув задиханий сміх брата, що носився втоптаним ґрунтом двору на коротеньких дитячих ніжках.

Очі йому защипало. Він хотів бути там, з ними, сміятися і бігати. Розсердившись на себе самого, Бран витер сльози, перш ніж вони