Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

У Німеччині є один чудовий закон, — я хотів би, щоб такий був і у нас в Англії,— про те, що ніхто не має права кидати на вулиці папірці. Один мій знайомий, англійський офіцер, розповів мені, що, перебуваючи якось у Дрездені і не знаючи про існування цього закону, він прочитав був якогось довгого листа, порвав його на півсотні дрібненьких клаптиків і викинув. А діялось це саме на вулиці. Його зупинив полісмен і вельми чемно пояснив, що закон забороняє таке робити. Мій знайомий погодився з ним, що це дуже добрий закон, подякував полісменові й сказав, що надалі враховуватиме його слова. Тоді полісмен зауважив, що цього цілком достатньо на майбутнє, але тепер треба якось упоратись із минулим, тобто з півсотнею клаптиків паперу, розкиданих по бруківці й тротуару.

Мій приятель військовий, лагідно всміхнувшись, визнав, що не бачить, як це можна було б зробити. Полісмен, мавши розвиненішу уяву, підказав вихід. А саме: щоб винуватець сам попідбирав усі ці півсотні, чи десь коло того, клаптиків. Мій приятель — генерал у відставці, чоловік солідний, а як коли, то й пиховитий. Йому й у думці не могло вкластися, як це він серед білого дня почне повзати рачки на головній вулиці Дрездена, підбираючи якісь там клапті паперу.

Німець-полісмен визнав, що становище справді делікатне. Але якщо мій приятель не погоджується, можливий ще інший варіант. А саме: під ескортом полісмена англійський генерал пройде до найближчої тюрми, за якихось три милі, а дорогою його супроводитиме, як це й заведено, юрба роззяв. Зараз четверта година, отож судді вони вже, певно, не застануть. Однак генералові забезпечать найбільші вигоди, які тільки можливі в тюремній камері, і полісмен не мав сумніву, що, сплативши штраф у п'ятдесят марок, він вийде на волю не пізніше, як завтра перед обідом. Генерал запропонував найняти якогось хлопчака, щоб попідбирав папірці. Полісмен звірився з текстом закону і заявив, що такі речі не дозволяються.

«Я обміркував становище, — розповідав мені мій приятель, — враховуючи всі ймовірні варіанти, в тому числі й можливість збити цього типа з ніг і чкурнути навтіки, і прийшов до висновку, що перша його пропозиція була порівняно найменш обтяжлива. Але я й гадки не мав, яка це буде марудна робота — попідбирати всі ці тоненькі клаптики з брудного бруку! Це забрало в мене майже десять хвилин, а втішалося цим видовищем десь так тисяча душ, якщо не більше. Але, кажу вам, це таки добрий закон, я тільки за одним шкодую — що не знав його раніше».

Якось мені випало побувати в товаристві однієї американки на виставі німецької опери. В німецьких театрах глядачі зобов'язані скидати головні убори — знову ж таки, я б тільки хотів, щоб такий звичай прищепився і в Англії. Але американка була призвичаєна нехтувати правила, встановлені простими смертними. Вона пояснила капельдинерові, що й не думає скидати капелюшок. Він зі свого боку пояснив їй, що скинути капелюшок доведеться, і на цьому грунті між ними почалась невелика суперечка. Скориставшись нагодою, я відійшов убік купити програму: на мою думку, чим менше людей уплутано в суперечку, тим краще.

Моя знайома відверто заявила капельдинерові, що не надає ніякісінького значення його словам, хоч би й що він там казав. Капельдинер і без того не здавався дуже говірким, а останні її слова, можливо, й зовсім спантеличили його. В усякому разі, він нічого не відповів. Усе, що він зробив, — це став на дверях, втупивши погляд у далечінь. Двері були завширшки яких чотири фути, і три з половиною фути займав своєю постаттю капельдинер, мавши вагу десь так під триста фунтів. Як я вже казав, я відійшов убік купити програмку, а коли повернувся, то побачив, що моя приятелька вже скинула капелюшок і встромляла в нього шпильки, а вигляд мала такий, наче в руках у неї не капелюшок, а капельдинерове серце. Опери вона не хотіла слухати, а тільки раз у раз поривалась висловлювати своє обурення капельдинером. На щастя, публіка не дозволила їй навіть і цього.

Відтоді ця американка пробула в Німеччині ще три зими. Коли тепер вона, бува, збирається пройти дверима, що стоять навстіж розчинені перед нею і ведуть прямо туди, куди їй треба, але офіційна особа хитає головою і пояснює, що тут проходу немає, а слід піднятися на поверх вище, пройти коридором, спуститися іншими сходами і аж тоді можна дістатися до потрібного їй місця, вона перепрошує і швиденько відходить, засоромлена своєю помилкою.

Континентальні уряди вимуштрували своїх громадян до досконалості. Послух — це на континенті найперший закон. Я цілком вірю в правдоподібність історії про іспанського короля, який трохи не втопився, бо придворний, що мав обов’язок пірнати за королем, коли той випаде з човна, незадовго перед тим помер, а нового ще не встигли призначити. На континентальних залізницях проїзд у вагоні другого класу, якщо у вас на руках квиток першого класу, карається тюремним ув'язненням. Як карають за проїзд із квитком другого класу у вагоні першого класу, я не можу сказати, — напевне, смертю. Один мій приятель мало не пересвідчився в тому на власному досвіді.

Все скінчилося б добре, якби він не був такий з біса чесний. Він один із тих людей, які пишаються своєю чесністю. Бути чесним — це для нього, здається, справжня втіха. Він придбав собі квиток другого класу на поїзд, що йшов у гори, але на платформі випадково спіткав знайому даму і ввійшов разом з нею в купе першого класу. Прибувши на свою станцію, він пояснив контролерові, в чому справа, дістав гаманець і приготувався сплатити різницю. Його відвели в якусь кімнату й замкнули на замок. Зізнання його записали, прочитали йому вголос, примусили розписатись і послали по полісмена.

Полісмен із чверть години допитував його. Історії про даму ніхто не повірив. Де ця дама? Він не знав. Обшукали всю станцію, але її не знайшли. Він висловив думку — як згодом виявилося, цілком слушну, — що, втомившись даремно чекати, вона подалася в гори. Кілька місяців тому в сусідньому містечку зняли якусь бучу анархісти. Отож полісмен запропонував обшукати мого приятеля, чи немає при ньому бомб. На щастя, в цю хвилину на