Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Місяць виплив на небо того вечора пізно, близько десятої години. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло ілюмінаторів було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де величезне ядро Комети випромінювало зелене сяйво. Може, це тільки нам здалося, але Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.

Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти силою притягання Комети. Професор задумливо відповів:

— Що ж, цілком імовірно. Може, вже тепер Місяць рухається по своїй орбіті набагато швидше, ніж раніше. Подивимось, у нас є час для спостережень…

Близько одинадцятої години замовк навіть професор, що досі намагався відвернути нашу увагу від важких думок. Було зовсім видно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Усе небо було залите холодним світлом Комети. Місяць видавався невеличким сріблястим кружечком на фоні її зеленого сяйва.

Перший вибух мав відбутися об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив своїх супутників:

— Якнайміцніше прив’яжіться до крісел. Слід чекати сильних ударів і поштовхів.

Я ретельно перевірив, чи правильно охоплюють запобіжні ремені тіла пасажирів, чи міцно тримаються підпори крісел. Усе було в доброму стані, все, крім головного, — ракетного апарата С-218. Тієї миті, коли я закріпляв ремені свого крісла, Жанна гукнула:

— Місяць!.. Місяць!..

Я швидко підвів голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав од Землі. За кілька секунд його кружок зменшився удвоє, почав тьмяніти, потім його й зовсім оповила темна тінь.

— На шляху до Комети Місяць має перетнути земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.

Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося, і тому ще більш знервований, конвульсивно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася широко розкритими очима вгору, в ілюмінатор, крізь скло якого вже не було видно місячного диска: наш супутник зник у космічному просторі. На його місці тепер сліпуче сяяла Комета.

Зненацька ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Ніби хтось дужою рукою штовхнув його в бік. Потім ракетоплан заколихався, знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.

У кабіні панувала цілковита тиша. Пам’ятаю тільки спотворене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів напроти мене.

І враз до нас долинуло неясне гоготіння, що поволі гучнішало, перетворюючись на скреготливий гуркіт. Це наближалася вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода мчала на суходіл.

Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяна стіна, що швидко посувалася до нас, збільшуючись на очах і заповнюючи собою весь навколишній простір. Здається, я крикнув:

— Вода!..

Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. На мить я перестав розрізняти, де низ, де верх — усе закружляло в дикому танку.

Світло Комети, що рівно лилося до того крізь верхні ілюмінатори, миготіло тепер, мов оскаженілий промінь прожектора, пронизуючи кабіну то зверху, то знизу, — і нарешті погасло зовсім. Замість нього крізь скло ілюмінаторів пробивалося ледве помітне зеленкувате блимання.

“Ракетоплан мчить десь у глибині хвиль уздовж суходолу”, — подумав я.

Стрілки, що освітилися на циферблаті мого годинника, показували одинадцяту годину і сорок хвилин. Наближався час другого вибуху, сильнішого ніж перший.

У напівтемній кабіні я помітив, що Стенуа, махаючи рукою, щось кричить. Я нахилився вперед, силкуючись почути його голос, але цієї миті щось важке сильно вдарило мене по голові, перед очима пропливли вогняні стріли, різкий біль вибухнув у потилиці. Останнє, що я бачив, — бліде обличчя Жанни, яка повернулася до мене.

Більше я не пам’ятаю нічого…

…Я опритомнював наче після тяжкої хвороби. Свідомість поверталася помалу. Мені здавалося, що мене кидає з боку на бік, що я, обернувшись на маятник, гойдаюсь величезними розмахами, підвішений на еластичній пружині. Розмахи ставали все менші й менші, поки перетворилися на легкі приємні похитування. Я почував, що лежу на чомусь м’якому.

Я насилу відкрив очі і зараз же заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Ласкавий голос проказав біля мене:

— Заспокойтеся, все минуло. Ви в цілковитій безпеці.

Це був голос Жанни. Я задоволено всміхнувся і боязко розплющив очі. Так, Жанна сиділа поруч мене, я лежав на м’яких пневматичних подушках у невеликій довгастій кімнаті. Коло вікна за столом сидів професор Пелюзьє і щось писав. Еміль Стенуа стояв позаду і гортав книжку.

Професор обернувся, його обличчя освітила лагідна усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Хіба… — хотів спитати я.

Але Жанна затулила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна розмовляти. Я зараз розповім вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, зламавшись, ударив вас по голові. Ракетоплан витримав усі випробування, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були весь час непритомні. Все минулося, товаришу Троянов, Землю врятовано.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Ми летіли в ракетоплані.

“Отже, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає — її викинуто в космічний простір?..”

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, правдивіше, над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула з півночі у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я хотів підвестись, але не зміг. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до ілюмінатора над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому котилися величезні хвилі з сивими гребенями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода ще не встигла замерзнути. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безкраї хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знову на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою. Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

“…залишилося на своєму