Читати книгу - "Історія однієї істерії"

не що попало, — Хомутов шанобливо поклонився вікну. — А це рештки копії витвору мистецтва. У війну зруйнували. Від усієї краси залишився тільки м’яч. От його студенти до своїх ігрищ і пристосували. Подарували каменю, так би мовити, друге життя.

Оце поталанило! Хомутов, сам того не розуміючи, викладав переді мною найважливіші факти. У жодних книгах я не відшукала б про це. Цікаво, а яким побитом Кир розраховував довести цю інформацію до Алли з Ларисою? Навряд чи сподівався, що Хомутов трапиться їм на шляху. Чи… Страшний здогад різонув по моїх нервах.

«Будь-яка нормальна людина, зацікавлена описаним місцем, розшукає автора й уточнить, що той мав на увазі! А якщо… А якщо Хомутов діє заодно з Киром? Охоче розповідає обом Героїням про пам’ятник Шарі та підштовхує тим самим до тенет підступного сценариста. Інакше, звідки б літератор знав, який вигляд у Лариси? Адже на початку нашої бесіди він описав дівчинку доволі схоже… Крім того, адже Кир говорив Ксенії щось таке про літератора… Мовляв, поки є Хомутов, я зможу що завгодно… Як я могла забути?!

Племінник і дядько — спільники! Терміново йти звідси! Терміново викликати Жорика!».

«Він!» — я давно вже зачеркала безладними записами кілька сторінок, і тепер сама не могла зрозуміти, куди потрібно записувати думку, щоб потім знайти її.

Раптом почувся пронизливий дзвінок, який змусив мене здригнутися. Крім того, ніби на підтвердження моїх підозр, Хомутов примружився і з якимось дивним глузуванням у голосі запитав:

— Ви ж нікому не казали, що йдете до мене?

«А й справді… Я нікому не казала… Георгій навіть не знає, де мене шукати. От зникну зараз, як акторки! Подивимося, чи вважатиме він, як і раніше, що ця справа „копійки в базарний день не варта“».

— Чому ж, — силкуючись посміхатися, відповіла я, — в мене робота така, що постійно слід бути напоготові. Керівництво завжди знає, де я.

— А, — промовив Хомутов, як мені здалося, розчаровано. — Тоді це, можливо, до вас. Піду зніму слухавку. Заразом прихоплю для вас дискету.

«Заспокойся! — наказала я собі. — Ну що він тобі зробить? Тим більше, „керівництво в курсі“… Такою відповіддю ти кого завгодно відшила б. Зараз чемно забереш дискету і попрощаєшся».

Розуміння того, що я біля мети, ніяк не давало мені спокою. Бути за два кроки від розгадки й бігти за підмогою?!

«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу повернуся сюди. Скажу, що запаморочилася голова, і я вийшла на повітря».

Я чудово розуміла: якщо вже йти до Шари, то просто зараз, поки Хомутов зайнятий.

«За моїм виходом з квартири літератор, напевне, спостерігатиме. А ось зараз він не готовий до того, що я можу виявити ініціативу».

Я безгучно прослизнула коридором, схопилася за ручку дверей. І цієї миті вони розчинились і я побачила безглуздо усміхнену фізіономію Здорованя Глухонімого…

Розділ про те, скільки дурниць здатні накоїти всього три дами, залишені на самоті

Щоб не закричати, я щосили вчепилася зубами в губу. Глухонімий стривожено глянув на мене й ображено загурчав. Здається, він вирішив, що я дражнюсь. Я миттєво розтягла вкушену губу в посмішці та привітно закивала, жестами показуючи Глухонімому, що він може пройти. Той вочевидь вважав мою поведінку дивною, тому знизав мускулястими плічми і ввійшов у квартиру.

«Нічого, потім простіше буде довести, що мені стало зле».

Я вислизнула на вулицю. На щастя, поглиначі пива вже віддалилися й дивуватися з моєї поведінки не було кому. Я з боязко косувала на хомутовські вікна, пірнаючи в кущі, й раптом завмерла біля уламків статуї.

«Ну, й що далі? По ідеї, якщо Вогнище дійсно існує, то знаходиться воно просто під цією спорудою. Не робити ж підкоп? Припустимо, я Алла з Ларисою. В одній особі. Ось я поговорила з лиходієм Хомутовим, ось кинулася до заповітного місця… Стоп! А обидві ж зниклі акторки вчилися в Політеху! Їм не потрібно було розмовляти з Хомутовим, вони й так знали, кому поклоняються в День студента й біля якого місця тричі викрикують ім’я далеких від мистецтва духів…».

Я полегшено зітхнула. Знімати підозри з тих, кого поважаєш, було приємно. І тут я побачила на постаменті напис коричневою фарбою: «Ключі від підвалу в кв. 5». Кому це здумалося таке писати на скульптурі? Крім того, цей дивний напис було зроблено недавно — нанесено поверх видряпаної цвяхом подяки: «Спасибі за зимову сесію 2002-го». Виходить, фарбою писали наприкінці цієї зими або навесні… Оце то Кирило… Ще й скульптури споганює своїми закарлючками…

«Що робити? — розмірковувала я. — Я — Алла і Лариса. Я шукаю Вогнище. Отже, воно в підвалі… Ключі в квартирі номер п’ять. Так! Адже це Хомутовська квартира… Що він там про підвал казав? Віддав молоді під майстерню? Є! Кир попався! І де в них тут підвали, цікаво?».

Я кинулася назад у під’їзд.

«Зараз візьму шановного Хомутова за груди й змушу показати підвал! Ні. Може відмовитися.

І потім, це протизаконно. Потрібно викликати Георгія…».

Я вже ступила на сходи, що вели до парадного виходу, й раптом відчула, як звідкілясь ізнизу тягне вогкістю. Ну, звісно! Куди ще можуть вести сходи, які спускаються на проліт нижче першого поверху? Природно: в підвал.

«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу побіжу кликати Георгія».

Рухливі від протягу пластівці потрісканої фарби на стінах довгого вузького коридору здавалися живими. Затхле повітря і тьмяне жовте світло електричної лампочки, єдиної на весь коридор, посилювали незатишність і без того страхітливої обстановки. Я зачаїла подих і рушила вздовж підвальних дверей. На кожній з них було написано номер квартири хазяїв.

«Є! Номер п’ять! — я прислухалася, завмерла біля найдальших дверей. Тиша. Якщо пам’ятник кулі дійсно був над цим підвалом, то приміщення доволі довге. — Може, бранки дійсно тут, але в дальній частині підвалу, тому я не нічого й не чую».

Міцні двері