Читати книгу - "Річки Лондона"

яким платили півтори ставки, та, як я дізнався згодом, з маленьким екскаватором, щоб розкопати знайдену могилу. Вона мала ще один фургон — констеблі в уніформі на випадок, якщо Генрі Пайк виявиться похованим під населеною спорудою, на кшталт паба або кінотеатру. Формальним керівником операції був Сівол; це, безумовно, забезпечило йому чудовий настрій.

На той час, коли ми з Найтінґейлом вийшли з задніх дверей Королівської Опери на Бау-Стріт, усі вже мали бути на місцях. Зваживши, що Генрі Пайка було забито Чарльзом Макліном на смерть менш, ніж у десяти метрах звідси, ми обоє вирішили, що кращого місця, щоб розпочати пошуки, ми не знайдемо. Я знехотя дістав з торби й надів свій кітель і чортів дурний шолом. Щоб ви знали, ми всі ненавидимо цей клятий шолом, який анітрохи не допомагає під час бійки, а до того ж робить тебе схожим на синю ручку, з якої не зняли ковпачок. Єдина причина, чому ми досі їх носимо, полягає в тому, що всі альтернативні проекти були ще гіршими. Але якщо я мав зіграти роль констебля, краще бути схожим на нього.

Наближалася північ, і останні шанувальники опери виходили з Театру й прямували до станції метро або до стоянки таксі. Бау-Стріт була настільки тиха та пуста, наскільки це взагалі можливо для вулиці в центрі Лондона.

— Ви певні, що зможете його відстежити? — спитав я інспектора.

— Ти роби свою справу, — сказав він, — а я — свою.

Я поправив ремінець на шоломі й звернувся до рації. Цього разу обізвався Сівол, який сказав мені припинити тягти Сірка за хвіст і братися до діла. Я обернувся спитати Найтінґейла, чи добрий я маю вигляд, і лише завдяки цьому побачив чоловіка в гарному костюмі, який вийшов з тіні біля службового виходу з театру й вистрелив чародієві в спину.

Розділ 10
Сліпа зона

Це був білий чоловік середнього віку, вдягнений у якісний, пошитий на замовлення костюм, але нічим іншим не примітний. У правій руці він тримав предмет, схожий на напівавтоматичний пістолет, а в лівій — оперний довідник Густава Коббе. У бутоньєрці в нього була біла гвоздика.

Найтінґейл упав швидко. Просто опустився на коліна, а потім впав обличчям на землю. Він упустив свою тростину, і та торохтіла по бруківці.

Чоловік у гарному костюмі блідими й безкольоровими у світлі ліхтаря очима подивився на мене й підморгнув.

— Ось так, — сказав він.

Теоретично, від чоловіка з пістолетом можна втекти, особливо при слабкому освітленні, за умови що не баритимешся й не забудеш постійно робити зиґзаґи. Я не буду стверджувати, що ця опція мене не спокушала, але якби я побіг, цьому стрілку нічого не заважало би підійти й вистрелити Найтінґейлові в голову. Мене вчили, що треба умиротворювати стрілка, водночас повільно задкуючи; розмова сприяє взаєморозумінню й зосереджує увагу підозрюваного на офіцері, даючи цивільним можливість забратися геть. Ви дивилися «Блакитний Ліхтар» з Джеком Ворнером і Дірком Богардом? Під час мого навчання в Гендоні нас змушували дивитися ту сцену, де полісмена Діксона, якого грає Ворнер, було застрелено. Сценарій написав колишній коп, який знав свою справу. Діксон помирає тому, що як дурний насувався на озброєного підозрюваного. Наші інструктори казали дуже чітко: не юрбіться, не висувайте загроз, балакайте й задкуйте звідти; підозрюваний має бути або надзвичайно дурним, або політично мотивованим, або (одного разу було й таке) мати захист дипломатичної недоторканості, щоб думати, що вбивство полісмена покращить його становище. Щонайменше ви виграєте час на те, щоб прибула група озброєного реагування й відстрелила дурному мерзотнику голову.

Я не думав, що задкування цього разу допоможе. Цей чоловік був однією з керованих Генрі Пайком ляльок, попри будь-які заспокійливі балачки він не вагаючись стрілятиме в мене або Найтінґейла.

Якщо чесно, я взагалі не думав. У моєму мозку було лише: «Найтінґейла підстрелено — пістолет — закляття!»

— Impello! — якомога спокійніше сказав я і підняв ліву ступню чоловіка на метр.

Він скрикнув, а його тіло піднеслося вгору й праворуч. Напевно, я недостатньо зосередився, бо чітко почув, як у його щиколотці зламалася кістка. Пістолет з його руки випав, а сам він змахнув руками й гепнувся на землю. Я підійшов і відштовхнув ногою пістолет, а потім, для певності, копнув чоловіка по голові.

Я мусив надіти йому наручники, але Найтінґейл позаду мене лежав на землі й дихав дуже хрипко. Це зветься «смоктальне поранення грудної клітки», і в цих словах немає метафор. Вхідний отвір був на десять сантиметрів нижче правого плеча Найтінґейла, але вихідного отвору я, перевернувши інспектора на бік, знайти не зміг. Мої інструктори з надання першої допомоги казали про такі поранення однозначно: кожна згаяна тобою секунда є секундою, на яку спізниться швидка допомога.

Я знав, що команда підтримки не почула постріл, бо інакше вони б уже були тут, а збиваючи стрілка з ніг закляттям, я зіпсував свою рацію. Раптом я згадав срібний свисток, що лежав у верхній кишені мого кітеля. Намацавши його, я встромив його в рот і щосили дунув.

Поліцейський свисток на Бау-Стріт. На мить я відчув схожий на vestigium зв'язок із ніччю, з вулицями, з усіма полісменами Лондона, зі свистками, запахом крові та з власним страхом, з усіма копами Лондона всіх часів, які питали себе, якого біса вони так пізно роблять на вулиці. Або ж це була всього лише моя паніка; її та vestigium легко сплутати.

Дихання Найтінґейла ставало уривчастим.

— Не припиняйте дихати, — сказав я. — Цієї звички не слід позбавлятися.