Читати книгу - "Роман шукає"

— Любить він тебе.

Я зупинив машину біля будинку, де колись жив, і я, а тепер залишилися тільки мої батьки. Дядько Петро мешкав в одному будинку з нами, тільки в сусідньому під’їзді. Біля — його небіж. У Вілі батько й мати померли в один рік, і дядько Петро приїхав колись сюди, щоб жити з Вілею та його сестрою Наталкою.

У дядька Петра не було на правиці великого пальця, а на лівій руці — мізинця й підмізинного. Це йому на фронті одбило осколком міни. А ще кінчик носа у нього був обтятий кулею. Та, незважаючи на відсутність пальців, він був відомий на заводі заводів як чудовий модельник, йому доручали особливо складні роботи.

Одчинила нам Наталка. Ми увійшли в передпокій, і знову повіяло на мене таким близьким духом: легким запахом спиртового лаку й свіжообструганого дерева.

— Дядьку Петро, ховайтеся, міліція! — застерегла Наталка.

Казна-що зі мною коїться! Якийсь я став сентиментальний. Як побачив я дядька Петра, як побачив, що сидить він за столом, а перед ним добрий кухоль пива, а на сковороді фуркає салом яєчня, і вигляд у нього в лікарняній піжамі щасливий і задоволений, то серце мені залило теплою хвилею…

— Що ж це таке? — суворо спитав Федя. — Дядьку Петро, та ви ж мене страшенно підвели. У мене ж на роботі прикрощі будуть.

Дядько подивився на Федю підозріло, а потім посміхнувся весело й самовдоволено.

— Ну, кинь, Федю! Які там у тебе можуть бути прикрощі? Ти сам усім завдаєш прикрощів. Сідайте, хлопці, до столу, я ж знав, що ви приїдете. Вже й Вілю за пивом погнав, щоб іще приніс.

І ми таки сіли. І випили пива, і поїли таки яєчні — Наталка ще двічі її смажила. Біля говорив про кібернетику, а потім дядько Петро пограв нам на бандурі, яку недавно відремонтував для капели бандуристів, а Наталка нам заспівала, і навіть у Феді не вистачило мужності повернутися до розмови про лікарню.

— Наталко, — благально звернувся Федя до Білішої сестри. — Я тебе дуже прошу, ти вже доросла дівчина, ну простеж хоч ти, щоб дядько Петро не виходив, щоб він полежав хоч із тиждень. Рецепта я зараз випишу, але ж боюся, що він не в ту аптеку буде вас ганяти. Ну що мені — маму просити, щоб вона прийшла і довела тут усе до ладу?

І таки подіяло. Почувши про нашу маму, дядько Петро заприсягнувся, що виконуватиме всі Федині настанови.

Професор Пузо, поважна й відповідальна особа, до якої в лікарні, як переконався дядько Петро, і хворі, й лікарі ставилися так, ніби Федя був на «ти» з самим господом-богом, взяв під пахву загорнутий у газету пакунок з лікарняною піжамою, аби повернути казенне майно.

— Знаєш, Федю, — раптом вирішив дядько Петро, — не пасує воно тобі. Най Наталка завтра одвезе. І ще я тобі скажу: був колись, ще в мирне врем’я, до війни, у нас у Решетилівці такий дохтор, ну-у, по правді сказати, він хвершалом був, але всі його дохтором звали… Ти, Федю, не ображайся, але куди до нього братися вашим професорам. Не по знаннях, ти не думай, а от вигляд у нього був, бороду таку мав, як оце зараз хіба що в студента побачиш. І ходив він усюди із таким розцяцькованим кийком. Інтарсія і маркетрі. І зробив я для тебе не гіршого, ніж той, що був у Савелія Інокентійовича, дохтура нашого решетилівського.

І він звідкись з-під столу витяг дивовижного кийка, прикрашеного візерунками й малюнками, що зображували старовинні замки, гори й дерева — рожева груша і перламутр по горіху.

Ми помилувалися кийком, Федя зворушено подякував за подарунок, зажадав від мене підтвердження, що це не» хабар, що він дозволив дядькові Петрові залишитися вдома ще до того, як той подарував йому кийка, і ми попрощалися. Імпозантний вигляд матиме тепер Федя за кермом своєї «Волги» з кийком. Бо пішки він таки поступово одвикав ходити…

Батьків ми не провідали, бо вже й десята минула, а тато лягає рано. Федя хотів одвезти брата додому, та чорт мене смикнув за язика:

— Я ще ненадовго заїду в управління.

Черговий сержант зрадів:

— От добре, що ви приїхали. Вас розшукує полковник Іванов. Капітана Сидоренка нема, то він сюди дзвонив. Я сказав, що ви поїхали до якогось закордонного професора і вже, мабуть, не повернетесь.

— Я не можу заборонити своїм співробітникам показувати мене перед іншими людьми в смішному вигляді, — сказав полковник Іванов досить неприязно. — Мені відомо, як ви переказуєте мій приклад з Наполеоном. Вважаю, що було б принаймні справедливо, якби ви зараз хоч вибачились. Адже ви переконалися в тому, що не мали рації, що вбивство лейтенанта Голобородька не спричинило нових злочинів?

Що мені залишалося? Я вибачився.

— Та викликав я вас, звичайно, не для цього, — поблажливо посміхнувся полковник. — Я дуже вас прошу, — в устах полковника слово «прошу» звучало набагато різкіше, ніж у інших слово «наказую», — завтра ж уранці зайти в архів карного розшуку й дізнатися, чи не зберігся гам протокол затримання лейтенанта Голобородька відділенням міліції напередодні нового, сорок шостого року. Взагалі такі протоколи більше трьох років не зберігають, але, можливо, нам пощастить…

Я був неприємно вражений. З цієї пропозиції випливало, що полковник Іванов незадоволений моєю роботою і доручив, навіть не повідомивши мене, цю справу тридцятирічної давності ще комусь. І цей «хтось» добрався-таки до справи із затриманням Юнкерса.

— А в цілому, Романе Олексійовичу, — казав далі полковник, — ми вважаємо, що в цій справі ви виявили себе сумлінним і винахідливим працівником.

«Ось тобі й маєш, Романе Олексійовичу! — подумав я. — Сумлінний працівник… Мабуть-таки, збираються звільнити мене з роботи…» Бо за моїми уявленнями полковник Іванов повинен розмовляти так з людиною, яка нічим не виявила себе…

Та уже вранці я зрозумів, звідки ця аж надто висока оцінка моєї діяльності. Полковник Іванов, мабуть, хотів пом’якшити мою прикрість в ту хвилину, коли я переконався, що він зі