Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Але ввечері Гела, схвильована прибуттям любого пастиря Лазара, звільнила свій зоряний дух, і слова, мов зорі, обгорнені сяйливою заслоною, вилітали з уст чорної дівчинки.

Сива голова массілійського пастиря схилилася обік золотокосої голови Маріам. Прислухались обидвоє…

А Гелині слова лилися струмочком, ніби з прадавніх віків… аж з юності створеного світу…

— … У дні стародавні… самоцвітом у вінку Світлоносного був смарагдовий келех магів. У ньому, як ніжний аромат у лекіфі, була замкнута туга за Раєм, що є й буде ключем до Брам Небесних[362]… Відтоді духи темні намагаються здобути, вернути собі утрачений скарб вождя свого… Хотять-бо й вони відчинити брами райські… Та не можна здобути насильством того, що може здобути тільки Любов[363]…

Гелин голос захитався, мов зламаний вітром вогник, і замовк…

Лише ще вчулося Магдалині:

— … світло… в кристалі… І замкнеться Гора Спасіння[364]…

Гела глибоко зітхнула й сіла на своєму ліжку.

Усміхнулася радісно і звичайним дитячо-дзвінким голоском промовила:

— Так ідемо!

— Аж розвидниться, дитино! — поклав Лазар руку на кучеряву голівку.

Але Гела закрутила головою, як чорний шпачок напровесні.

— Ні! Ще сьогодні! Зараз! Бо прийде той — уже швидко прийде! — хто шукає келеха… Він прийде!

Лазар з Магдалиною переглянулися. В обох затремтіло радісно серце.

— Хто ж міг би бути «той, що шукає келеха», як не Раббі, який пив із нього?.. Чи ж не казав Він сам, що прийде?.. І не кому іншому, а Магдалині казав!..

А Гела була нетерпеливо-радісна і принукувала до відходу…

…………………

По приїзді Лазара, Маріам та Гели до Массілії, вся витанійська родина, як колись у Витанії, взялася гарячково приготовляти до вечері «світлицю велику»… Радісну вість, що «Учитель прийде!», вже рознесли вірники скрізь по землі нарбонезькій, і зійшлося багато людей…

Прийшла Сара з Маркелою і Максимін, колись слуга, нині пастир[365], з гуртком своїх вірних та з дияконом Донатусом[366].

Сара, углядівши свою пані, враз повернула в думках до минулого… Аж віднайшла й давню свою вдачу, що її вже була призабула в своїй самоті на дельті Родану[367].

Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…

Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш. Вона кожного враз би здолала! А гуртом годі! У тім-то й чари, що побачити потвору можна тільки сам на сам[368]! А вже двоє людей разом бачити її не можуть!..

Ставок же заклятий, ще й печаткою прокляття припечатаний! Бо сховано на його дні золото дельфійської святині, те золото, що його нарбонезькі бойовики здобули й привезли в дар богам своїм. Але друїди звеліли вкинути в ставок той скарб здобутий[369]… ще й прокляли той скарб прокляттям лісовим і водним, мовляв: «Насильством той скарб здобутий і як дар не з любові, а з пихи принесений[370] як «дар на храм» не придасться.

Не раз і не два пробували люди, на золото ласі, з глибини той скарб дістати. Але така зла доля переслідувала цих необачних одчайдухів, що й до смерті вже вони спокою не мали.

Не дурно ж і приказка є: «Habet aurum Tolosanum!»[371] — щоб означити, що цій людині не щастить ні в чому… Але цього було мало! Щоб людей проклятим скарбом не спокушати, викликала друїдська мудрість із глибин Чорного ставу потвору Тараску. Щоб над проклятим золотом вартувала… Потвора вартує, але ж несита така, що неймовірні шкоди людям довколишнім робить…

…………………

І минула Пасха…

Але ж, як колись учні емауські, так само не впізнали Вчителя серед них присутнього і учні нарбонезькі та галилейські… Сподівались-бо його живого тілесними очима побачити!..

Але заспокоїлися від слова Лазаревого й розійшлися до своїх осель. Готовилася відійти й Маріам, тільки не до тої пустині… не до печери Святого Бальзаму…

Казала:

— Кличе мене стежка, що розгортається перед зором моїм… Бачу її… Хоч і не відаю, куди провадить!..

І пішла сама.

Малу Гелу залишила з Мартою, Лазарем та нині вже старенькою Маркелою з Массілії…

Не затримували Лазар із Цартою сестри. Здавна знали: шляхи їхні різні! Та й самі вони дуже неоднакі!

Але як тільки Маріам відійшла, настирлива думка вгризлась у Мартине серце:

— А що, як на самоті, з келехом з святим у руках, Магдалину зненацька нападе ота страховинна Тараска? Люди келехові не страшні. Але ця диявольська потвора?..

І, доручивши опікування оселею Маркелі, Марта вирішила бодай трохи відпровадити сестру: