Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Орнандо!
Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.
Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!
— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!
Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість в присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання і повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.
В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.
Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.
— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев’яним голосом професор. Його обличчя, скам’яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. їм не до тріумфу.
— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни… — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.
— Ви?.. — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.
— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.
Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.
— В усьому світі чесні люди радіють вашому “поверненню” до життя, — каже Крутояр.
— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.
— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою, голову впало велике горе. В сельві загубився мін син.
Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж загубив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Оріноко. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.
— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене “іноземним ворогом”, за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу…
— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин геноціду.
— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. “Стежка інків привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу…”
Він не договорив фразу. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіян. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.
Індіян очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко озиралися на всі боки.
Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.
— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.
Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.
Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Арекуни були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам’ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура…
Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.
Орнандо кидається вперед.
— Що сталося?
Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:
— Не пускать їх у священну печеру!
— Це вони опоганили її!
— Перевішати як собак!
Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.
— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо Ганкаур молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли до вас з миром. Ми запалили вогонь на священній горі…
— Ніхто вас не зачепить, Ганкаур, — сказав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік», після закриття браузера.