Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок. 

Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» — найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку. 

— А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли. 

Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами. 

Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси. 

Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі. 

— Я, е-е, — вимовив він. — Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е. 

Вона насувалася на нього, немов блискучий таран. 

Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом. 

Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові. 

Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину. 

За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти. 

— Як думаєте, куди вони полетіли? — запитав він. 

— Куди що? — перепитала на мить остовпіла леді Ремкін. 

— Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка. 

— Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, — відповіла леді Ремкін. — Улюблене місце для драконів. 

— Але ж воно, себто вона — магічна тварина, — сказав Ваймз. — Що трапиться, коли завершиться дія магії? 

Леді Ремкін боязко йому всміхнулася. 

— Ну, люди якось навчилися це переживати, — сказала вона. 

Вона потягнулася через стіл та взяла його руку. 

— Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, — лагідно промовила вона. 

— Ага. Справді? — запитав Ваймз. 

— Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов maison en Flambé.[25] 

— Що, так і сказав? 

— Але це не все, що він мені сказав, — заявила вона. — Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», — сказала леді Ремкін. — І, здається, він додав, «але ж може спрацювати». 

Вона всміхнулася до нього. 

І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона — його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом. 

І коли те місто потрапить в облаву, ти зробиш те, що завжди робив Анк-Морпорк: відчиняєш ворота, впускаєш загарбників, а потім перетворюєш їх на свою власність. 

З чого почати? Здається, що вона очікувала якогось кроку. 

Він знизав плечима, підняв повний вина келих і думав, що сказати. У затінках його неспокійної голови все ж знайшлося декілька слів. 

— Цей тост за тебе, крихітко, — промовив він. 

Гонги, що відбивають північ, провели старий день. 

(…ближче до Осердя Світу, де Вівцескельні гори зливались із грізними шпилями центрального масиву, де дивакуваті волохаті істоти блукали в одвічних снігах, де над замерзлими вершинами біснувалися хурделиці, вогні поодинокого монастиря освічували високогірні долини. Там, у дворі, двійко монахів у жовтих мантіях вкладали до саней останню коробку з маленькими зеленими флаконами, готуючись до першого туру неймовірно важкої подорожі до далеких рівнин. Коробка на санях мала каліграфічно виведений напис «Панові Нудлю В. Д. В., Анк-Морпорк». 

— Знаєш, Лобсанґу, — сказав один із них, — мені дуже цікаво, що ж він з цим усім робить.) 

Капрал Ноббс та сержант Колон лежали собі десь у затінку біля «Латаного барабана», але тільки-но з’явився Морква з тацею, — одразу ж скочили на рівні ноги. Троль Щебінь улесливо відійшов убік. 

— Налітай, хлопці, — сказав Морква. — Три пінти. За рахунок закладу. 

— Трясця, ніколи б не подумав, що ти все-таки це зробиш, — сказав Колон, хапаючись за кухоль. — Що ти йому сказав? 

— Я просто пояснив, що повсякчасна допомога вартовим — це обов’язок кожного свідомого громадянина, — невинно промовив Морква, — і подякував йому за співпрацю. 

— Ага, а решту слів забув? — дошкуляв Ноббі. 

— Ні, я більше нічого не говорив. 

— Тоді в тебе, мабуть, дуже переконливий голос. 

— Ой, годі вам. Краще насолоджуйтесь, поки маємо нагоду, — сказав Колон. 

Вони задумливо попивали. То був момент пізнання вищого умиротворення — декілька хвилин поза межами життєвих реалій. То був короткий момент пізнання забороненого плоду, яким вони насолодилися сповна. Жодна жива душа в цілому місті не билась, не крала, не вбивала, не порушувала громадський порядок — і саме в цей момент можна було повірити, що так могло тривати й надалі. 

А навіть якби так і не сталося, то в них залишилися б спогади, що зігрівали б їх у важкі моменти. Наприклад, коли доведеться бігти, пробиваючись крізь натовп. Коли доведеться вдивлятися в мармизи жалюгідної сторожі палацу. Коли доведеться рятувати місто, коли усі злодії, герої та боги не зможуть нічого вдіяти. Коли майже доведеться чинити майже правильно. 

Ноббі заштовхав кухоль на найближче підвіконня, розворушив ноги та подмухав на вже застиглі пальці. Декілька секунд незграбного копирсання за вухом — і в його руках з’явився фрагмент сигарети. 

— Які чудові часи, еге ж? — задоволено вимовив Колон, коли вони утрьох прикурили від одного сірника. 

Інші лиш покивали головами. Здавалося, що вчорашній день був на відстані цілого життя. Але таке ж не забувається, і тепер вже не важливо, хто ще раз втне щось таке, і взагалі — що б там не трапилось. 

— Я ще не надивився на клятих королів, — сказав Ноббі. 

— Так чи інакше, не думаю, що він був тим королем, якого нам треба, — доповнив Морква. — Раз ми вже заговорили про королівське життя: хтось хоче хрусткої картопельки? 

— Правильних королів не