Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сміявся з підкреслено незворушного Патрицієвого виразу обличчя.
Сміявся заради світу та заради спасіння душ.
Сміявся, сміявся і ще сміявся — аж до сліз.
Ноббі встав навшпиньки, щоб дотягнутися до вуха Колона.
— А я тобі казав, — аж прошипів. — Я казав, що вони ніколи на таке не погодяться. Я знав, що на тій клятій дошці і закінчиться наша пруха. Вони ж тепер всі невдоволені сидять.
«Любі Мамо і Тато, — писав Морква. —
Ви не повірите: я працюю у Варті всього лише декілька тижнів, але я вже — повний констебль. Капітан Ваймз сказав, що Патрицій особисто розпорядився, щоб мені надали таке звання, а ще передавав свої найщиріші сподівання на те, що я матиму довгу та успішну кар’єру у Варті і що він уважно споглядатиме за мною. Мені ще й зарплату піднімуть, і тепер я зароблятиму сорок доларів, а ще нам видали премію у розмірі двадцяти доларів, яку капітан Ваймз заплатив нам зі своєї кишені, як мені повідомив сержант Колон. Гроші у конверті. Я трішки залишив собі, бо їздив на відвідини до Ріт, а пані Долоня сказала, що тепер усі дівчата слідкують за моєю кар’єрою з неабияким інтересом, і я можу заходити на вечерю у вільні вечори. Сержант Колон пообіцяв, що навчить мене залицятися — то є дуже цікава справа і, як виявляється, геть не важка. Я заарештував дракона, але він втік. Сподіваюся, що у містера Варнеші все гаразд.
Я такий щасливий, як ніхто інший у цілому світі.
Ваш син, Морква».
Ваймз постукав у двері.
Він помітив, що маєток Ремкінів довели до пуття. Територію безжалісно очистили від заростей. До будинку була сперта драбина, на якій стояв старенький робітник, що відновлював ліпнину на фасаді, а ще один — із лопатою в руках — визначав на власний розсуд, де проходив кордон між газоном Ремкінів та старими клумбами.
Ваймз узяв шолом під руку, пригладив волосся і постукав у двері. Він спочатку подумав, що варто було б взяти зі собою сержанта Колона, але чомусь швиденько передумав. Не хотілося йому, щоби з нього знову насміхалися. У будь-якому разі, його вже не злякаєш. Тричі він залазив у пащеку смерті; а ні, ще був четвертий раз — коли він сказав лорду Ветінарі помовчати. На його подив, двері зрештою відкрив дворецький, що був настільки старим, що якби Ваймз не постукав, то той би, певне, якраз дочекався смерті.
— Та-ак? — промовив він.
— Капітан Ваймз, Міська варта, — сказав Ваймз.
Чоловік зміряв його поглядом.
— О, так, — сказав він. — Її світлість розповідали про вас. Ймовірно, її світлість зараз зі своїми драконами, — продовжив він. — Якщо бажаєте зачекати всередині, то я…
— Я знаю, куди йти, — сказав Ваймз і пішов порослою стежиною.
Розплідники ще не відбудували. Тут і там під промащеним тентом лежали розтрощені дерев’яні ящики. З їхніх нетрів кілька сумних болотяних драконів дмухнули до нього у знак вітання.
Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати — декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра.
Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи.
Ну і, звичайно, запах.
Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння.
— Ага, — сказала вона, — ви, мабуть, і є той доблесний капітан, — вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. — Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього.
Та інша леді, що своєю статурою нагадувала когось, хто може однією рукою підняти вантажного коня, а другою його підкувати, привітно йому усміхнулася.
— Семюел Ваймз, — кволо промовив Ваймз.
— Мого батька звали Семом, — невиразно сказала Бренда. — Семам завжди можна довіряти, казав він мені, — з одного ящика виліз дракон, і вона швиденько загнала його назад. — Ми просто допомагаємо Сибіл. Ми — давні подруги. А як же інакше? Цей її виводок — страшні непосиди. Літають по цілому місту, маленькі дияволенята. Ставлю на те, що вони повернуться, коли зголодніють. Як так можна вдатися до своїх предків?
— Прошу?
— Сибіл вважає, що усьому виною якась мутація, але я думаю, що ми зможемо повернути її драконам статус шляхетних лиш через три або чотири покоління. Я славлюся своїми жеребцями, знаєте, — сказала вона. — Ми створимо щось неймовірне. Абсолютно нову породу драконів.
Ваймз уявив у небі інверсійні сліди надзвукових драконів.
— Ем-м, — вимовив він. — Звичайно.
— Що ж, нам пора до роботи.
— А чи не бачили ви часом леді Ремкін? — запитав Ваймз. — Я отримав повідомлення, що мені обов’язково треба сюди прийти.
— Вона десь у будинку, — сказала місіс Родлі. — Казала, що матиме ще якусь дуже важливу справу. Роуз, будь обережна з отим драконом, дурненька!
— Важливішу за драконів? — запитав Ваймз.
— Так. Не знаю, що на неї найшло, — Бренда Родлі нишпорила у кишені завеликого на неї жилета. — Було приємно познайомитися, капітане. Я завжди рада знайомству з новими членами Фантастичного Виміру. Будете десь поряд — заїжджайте в гості. Буду дуже рада показати вам усе, — вона витягла пожмакану і брудну візитівку і вклала йому в долоню. — Маю бігти, бо нам доповіли, що деякі наші дияволенята вирішили звити собі гнізда на вежі Академії. Треба їх звідти зняти, поки ще не стемніло.
Ваймз примружився над візитівкою, коли його нові подруги, озброївшись сітками та мотузками, від’їздили з подвір’я маєтку.
На картці було написано: Бренда, леді Родлі. Вдовиний Дім, Квірмський замок, Квірм. До нього дійшло, що пані, яка щойно поїхала стежкою з грацією жвавого стійла для коней, була ніким іншим, як овдовілою герцогинею Квірмською, в якої землі було більше, аніж можна вгледіти з дуже високої гори у погожу днину. Ноббі таке не сподобалося б. Виявляється, існував особливий вид бідності, який могли собі дозволити лише дуже-предуже багаті люди…
Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях. Він почимчикував назад до будинку. Двері були відчинені. За ними на нього чекав просторий, але темний та затхлий коридор. З мороку проглядалися голови вбитих на полюванні тварин. Здавалося, Ремкіни винищили більше живності, аніж льодовиковий період.
Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева.
То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варта!Варта!, Террі Пратчетт», після закриття браузера.