Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Боюся, я мушу прохати вас двох скоро піти. Як ваша голова, містере Міерзе?

— Ну, здається, нічого не протікає.

— Ви чули про Флойда Тіббітса?

— Сюзен мені розказала. Я хотів би з вами поговорити, якщо у вас знайдеться хвилинка після обходу.

— Я можу зробити вас моїм останнім пацієнтом у цьому обході, якщо хочете. Близько одинадцятої.

— Чудово.

Коді знову смикнув завісу:

— А тепер, якщо ви з Сюзен нас вибачите…

— А тепер, друзі, ми ізолюємося, — оголосив Метт. — Скажіть секретне слово і виграйте сто доларів[209].

Завіса опинилася між ліжком і Беном із Сюзен. З-поза неї вони почули, як Коді каже: «Наступного разу, коли ви будете в мене під наркозом, гадаю, я видалю вам язика і приблизно половину лобної частки».

Бен із Сюзен усміхнулися одне одному так, як усміхаються молоді пари, коли вони на сонечку й між ними і з ними все гаразд, і майже одночасно ті усмішки погасли. На мить обоє загадалися, а чи не збожеволіли вони часом.

  3

Коли Джиммі Коді нарешті зайшов до палати Бена, вже була двадцята хвилина по одинадцятій, і Бен почав:

— Про що я хотів з вами поговорити, це…

— Спершу голова, потім балачки.

Коді обережно розвів волосся Бена, на щось там подивився і сказав:

— Буде боляче.

Він відірвав пластир, і Бен здригнувся.

— Здоровецька збіса ґуля, — невимушено сказав Коді, а потів наклав на рану дещо меншу пов’язку.

Він посвітив ліхтариком Бену в очі, постукав гумовим молотком йому ліве коліно. Бен раптом з хворобливою огидою загадався: «Чи не цим самим він користувався на Майкові Раєрсоні?»

— Здається, тут усе задовільно, — сказав лікар, прибираючи свої знаряддя.

— Яке дівоче прізвище у вашої матері?

— Ешфорд, — відповів Бен. Подібні питання йому ставили, коли він лише щойно був прийшов до тями.

— Вчителька у першому класі?

— Місіс Перкінс. Вона підфарбовувала собі волосся.

— Друге ім’я батька?

— Мертон.

— Якісь запаморочення чи нудота?

— Ні.

— Випадки дивних запахів, кольорів або…

— Ні, ні і ще раз ні. Я почуваюся добре.

— Це я вирішуватиму, — статечно відказав Коді. — Двоїння в очах траплялося?

— Ні, відтоді як останній раз купував галон «Громовиці»[210].

— Гаразд, — промовив Коді. — Я оголошую вас зціленим завдяки чудесам сучасної науки та добротній міцності вашої голови. Отже, що у вас на думці? Тіббітс і той малюк Мак-Дуґалл, я гадаю. Я можу вам сказати тільки те, що сказав Паркінсу Ґіллеспі. Перше: я радий, що цього не злили в газети; одного скандалу на сторіччя достатньо для маленького містечка. Друге: бодай би мені пропасти, щоби я розумів, кому могло заманутися вчинити таке бузувірство. Це не міг бути хтось із місцевих мешканців. Своя частка химерників у нас є, але…

Він урвався, побачивши їхні спантеличені обличчя.

— Ви не знаєте? Нічого не чули?

— Не чули чого? — зажадав Бен.

— Це як ніби щось із Мері Шеллі у виконанні Бориса Карлоффа[211]. Минулої ночі хтось викрав трупи з Камберлендського окружного моргу в Портленді.

— Ісусе Христе, — відгукнулася Сюзен. Її губи зробили мертвотними ці слова.

— У чому річ? — запитав Коді, раптом збентежений. — Ви щось стосовно цього знаєте?

— Я починаю дійсно думати, що це так, — сказав Бен.

  4

Коли вони закінчили все розповідати, було десять хвилин пополудні. Медсестра принесла Бену тацю з обідом, і той стояв неторкнутим біля його ліжка.

Завмерло в повітрі останнє слово, і єдиним звуком, що долітав крізь напівпричинені двері, залишився перестук склянок і столових приборів голодніших пацієнтів цього відділення.

— Вампіри, — промовив Джиммі Коді.

А потім:

— Метт Бьорк, хто б міг подумати. І вже через це просто висміяти цю історію жахливо важко.

Бен і Сюзен промовчали.

— І ви хочете, щоб я ексгумував того хлопчика Ґліка, — замислився він. — Ісусе-стрибучий-Христе-ув-моциклетній-колясці.

Коді дістав із саквояжа флакон і перекинув Бену, який його впіймав.

— Аспірин, — сказав він. — Вживали коли-небудь?

— Чимало.

— Мій тато називав його найкращою нянькою доброго лікаря. Ви знаєте, як він діє?

— Ні, — сказав Бен.

Він безцільно крутив пляшечку з аспірином у руках, дивлячись на неї. Він не знав Коді достатньо добре, щоби знати, що той зазвичай виказує чи тримає прихованим від людей, але був упевненим, що мало хто з його пацієнтів бачив його таким, як зараз — із цим хлопчачим обличчям, обличчям Нормана Роквела, притуманеним думкою і самозаглибленням[212]. Він не хотів порушувати настрій Коді.

— Так само і я. І будь-хто інший також. Але він добре годиться проти болю в голові, при артриті і ревматизмі. А що вони таке, ми також не знаємо. Чому має боліти голова? У мозку немає нервів. Ми знаємо, що за своїм хімічним складом аспірин дуже близький до ЛСД, але чому один зцілює біль у голові, а інший змушує голову наповнюватися квітами? Почасти причина нашого нерозуміння полягає в тому, що ми не вельми знаємо, чим є сам мозок. Навіть найкраще освічений лікар у світі стоїть на низенькому острівці посеред моря необізнаності. Ми брязкаємо своїми шаманськими тарахкальцями, вбиваємо курей і вичитуємо послання в крові. Все це працює дивовижно довгий час. Біла магія. Bene gris-gris[213]. Мої професори у медшколі рвали би на собі волосся, якби могли мене зараз почути. Дехто з них таки й рвав, коли я сказав їм, що хочу працювати лікарем загальної практики в провінційному Мейні. Один повідав мені, що, поки на екрані йдуть титри, Маркус Велбі завжди вирізає чиряки на сраках своїх пацієнтів[214]. Але я ніколи не хотів бути Маркусом Велбі.

Він усміхнувся:

— Вони б качалися по землі в корчах, якби дізналися, що я збираюся подати заявку на ексгумацію сина Ґліків.

— Ви це зробите? — перепитала Сюзен, відверто вражена.

— Чому воно може зашкодити? Якщо він мертвий, значить мертвий. Якщо ні, у мене буде чим поставити на вуха наступний з’їзд АМА[215]. Я скажу окружному судмедексперту, що хочу пошукати ознак інфекційного енцефаліту. Це єдине логічне пояснення, яке я можу придумати.

— А може й дійсно справа в ньому? — запитала вона.

— Збіса малоймовірно.

— Коли ви найближче можете це зробити?

— Найраніше завтра. Якщо мені доведеться долати якісь завади, тоді вівторок або середа.

— Який він матиме вигляд? — спитав Бен. — Я маю на увазі…

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Ґліки сина начебто не бальзамували, чи як?

— Ні.

— Вже тиждень минув?

— Так.

— Коли відкривають труну, зазвичай відбувається вилив газів з доволі огидним запахом. Тіло може бути роздутим. Волосся дещо відросле — воно продовжує рости ще дивовижно довгий час — і нігті також будуть доволі довгими. Очі, майже напевне, будуть запалими.

Сюзен намагалася зберігати вираз наукової неупере­дженості, проте не дуже успішно. Бен радів, що не пообідав.

— Труп іще не почав радикально розкладатися, — продовжував Коді своїм найкращим лекторським голосом, — але вологи може бути достатньо, щоб стимулювати парость на відкритих щоках і руках, либонь, мохоподібної речовини, яка