Читати книгу - "Салимове Лігво"

крізь гнучку соломинку. Бен помітив, що коли Метт ді­йшов до того місця, де Майк спиною вивалюється з вікна, кубики льоду в склянці, яку він стискав у руці, задрижали. Проте голос його не тремтів, зберігаючи ті самі рівні, мелодійні інтонації, якими він безсумнівно користався під час своїх уроків. Бен, і то не вперше, подумав, яка ж він чудова людина.

Зависла коротка пауза, коли він закінчив, і Метт порушив її сам:

— А отже, — промовив він, — ви, котрі нічого на власні очі не бачили, що ви думаєте про таку байку?

— Ми вчора доволі довго це обговорювали, — сказала Сюзен. — Дозволю Бенові вам розказати.

Дещо несміливо Бен навів усі раціональні пояснення, а потім їх спростував. Коли він згадав про віконницю, яка кріпилася знадвору, м’яку землю, відсутність відбитків стояків драбини, Метт зааплодував:

— Браво! Справжня детективна робота!

Метт подивився на Сюзен:

— А ви, міс Нортон, яка колись писала так гарно скомпоновані твори — з розділами, як будівельні блоки, і вступними реченнями, як цементний розчин? Що ви думаєте?

Сюзен опустила очі собі на руки, які смикали шлярку в неї на сукні, а потім знову подивилась на чоловіків.

— Учора Бен викладав мені лекцію про лінгвістичні значення слова «неможливо», тому я його не використовуватиму. Але, містере Бьорку, мені дуже важко повірити, що по Салимовому Лігву нишпорять вампіри.

— Якби це можливо було влаштувати так, щоби не була порушена секретність, я готовий пройти перевірку на поліграфі, — м’яко сказав Метт.

Вона трохи зашарілася:

— Ні, не зрозумійте мене хибно, будь ласка. Я переконана, що в місті щось відбувається. Щось… жахливе. Але… таке...

Метт простягнув руку і накрив її долоню своєю:

— Я розумію вас, Сюзен. Але ви зробите дещо для мене?

— Якщо зможу.

— Давайте… ми всі троє… будемо ґрунтуватись на припущенні, що все це реальне. Давайте будемо тримати це припущення перед собою як факт доти — і тільки доти — коли воно може бути спростованим. Це суто науковий метод, розумієте? Ми з Беном уже обговорювали методи і засоби перевірки цього припущення. І ніхто дужче за мене не хоче, щоби його вдалося спростувати.

— Але ви не думаєте, що це вдасться, авжеж?

— Не думаю, — м’яко сказав він. — Після досить довгого обговорення із самим собою я дійшов власного рішення. Я вірю в те, що сам бачив.

— Давайте на хвилинку питання віри чи невір’я відставимо вбік, — сказав Бен. — Наразі вони є спірними.

— Згоден, — сказав Метт. — Які ідеї ви маєте щодо процедури?

— Ну, я хотів би призначити вас Генеральним Дослідником. З вашим досвідом ви надзвичайно добре пасуєте до такої посади. До того ж ви не ходячий.

Очі Метта зблиснули, як тоді, коли Коді зрадливо оголосив йому про заборону люльки.

— Коли відчиниться бібліотека, я зателефоную Ло­рет­ті Старчер. Їй доведеться привезти мені цілу тачку книжок.

— Сьогодні неділя, — нагадала Сюзен. — Бібліотека зачинена.

— Вона її відчинить для мене, — сказав Метт, — або я знатиму причину, з якої не змогла.

— Діставайте геть усе, що стосується цієї теми, — сказав Бен. — Як із психології, так і з патології чи містики. Розумієте? Будь-які твори.

— Я заведу собі записник, — проскреготів Метт. — Перед Богом кажу, заведу.

Він поглянув на них обох:

— Це вперше відтоді, як я прокинувся тут, я почуваюся людиною. А ви що робитимете?

— Найперше, лікар Коді. Він оглядав і Раєрсона, і Флойда Тіббітса. Можливо, ми зможемо його переконати зробити ексгумацію Денні Ґліка.

— Він би на таке погодився? — запитала в Метта Сюзен.

Перш ніж відповісти, Метт посмоктав свого елю:

— Той Джиммі Коді, якого я навчав школярем, погодився б тієї ж хвилини. Він був наділеним багатою уявою, з відкритим розумом хлопчиком, надзвичайно опірним поняттю «неможливо». Якою мірою його зробили емпіриком коледж і медична школа, я не знаю.

— Мені це здається кружним шляхом, — сказала Сюзен. — Особливо звертатися до лікаря Коді з ризиком отримати різку відсіч. Чому б мені з Беном просто не поїхати в Дім Марстена і покінчити з цим? Це було в нашому розкладі ще минулого тижня.

— Я тобі скажу чому, — промовив Бен. — Тому що ми ґрунтуємося на припущенні, що все це реальне. Тобі так не терпиться покласти свою голову в пащу леву?

— Я думала, що в денний час вампіри сплять.

— Ким би не був Стрейкер, він не вампір, — сказав Бен. — Хіба що старовинні легенди цілковито хибні. Він досить широко з’являвся на видноті в денний час. У найкращому разі, нас проженуть звідти як порушників меж приватного володіння і ми нічого не дізнаємося. У найгіршому — він може нас захопити і тримати там до темряви. Сніданок для Графа з Коміксу, коли той прокинеться.

— Для Барлоу? — спитала Сюзен.

Бен знизав плечима:

— Чому ні? Та історія про закупівельну поїздку до Нью-Йорка дещо занадто гарна, щоби бути правдою.

Вираз у її очах залишався впертим, але вона більше нічого не сказала.

— Що ви робитимете, якщо Коді вас висміє? — спитав Метт. — Безумовно припускаючи, що він негайно не викличе санітарів з божевільні.

— Поїдемо на цвинтар навзаході сонця, — сказав Бен. — Спостерігати могилу Денні Ґліка. Назвімо це контрольним тестом.

Метт дещо підвівся зі своєї лежачої пози:

— Обіцяйте мені, що будете обережними. Пообіцяйте мені, Бене!

— Обов’язково будемо, — заспокійливо промовила Сюзен. — Ми обоє надійно брязкотітимемо хрестами.

— Не жартуйте, — пробурмотів Метт. — Якби ви бачили те, що я…

Він відвернувся й подивився за вікно, яке демонструвало вільху з прив’яленим сонцем листям і по-осінньому яскраве небо за нею.

— Якщо вона жартує, то я ні, — сказав Бен. — Ми вживатимемо всіх запобіжних заходів.

— Побачтеся з отцем Каллагеном, — сказав Метт. — Хай він дасть вам святої води… і, якщо можливо, трохи облаток.

— Що він за людина? — запитав Бен.

Метт знизав плечима:

— Дещо дивакуватий. П’яниця, мабуть. Якщо це й так, але він освічений, чемний. Імовірно, йому трохи муляє ярмо інтелектуального католицтва.

— Ви впевнені, що отець Каллаген той… що він п’є? — спитала Сюзен, з дрібку витріщивши очі.

— Не абсолютно, — сказав Метт. — Але мій колишній учень, Бред Кемпйон, працює у винній крамниці в Ярмуті, тож він казав, що Каллаген там постійний покупець. Віддає перевагу «Джиму Біму». Гарний смак.

— З ним можна говорити? — запитав Бен.

— Я не знаю. Гадаю, ви мусите спробувати.

— Отже, ви його зовсім не знаєте?

— Ні, майже ні. Він пише історію католицької церкви в Новій Англії і вельми багацько знає про поетів нашої так званої золотої епохи — Віттіер, Лонгфелло, Рассел, Гоумз та інші[208]. Наприкінці минулого року я запросив його з бесідою до мого факультативу з американської літератури. У нього швидкий, саркастичний розум — учням він вельми сподобався.

— Я з ним побачуся, — сказав Бен, — а далі, як підкаже мені мій ніс.

Зазирнула медсестра, кивнула, а вже за мить зі стето­скопом на шиї увійшов Джиммі Коді.

— Турбуєте мого пацієнта? — дружньо запитав він.

— Уполовину менше, ніж ти, — сказав Метт. — Я хочу мою люльку.

— Вам не можна, — неуважно сказав Коді, читаючи показники Метта.

— Чортів коновал, — промурмотів Метт.

Коді