Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Мія

Що ж має зробити ображена дружина, яка застукала чоловіка за зрадою? Плакати? Я вже давно своє виплакала. Тож одразу ні. Вбиватися за втраченими роками сімейного життя? Теж ні. Вирвати суперниці волосся? Дуже спокусливо, звісно. Руки так і свербіли повисмикувати пару вугільних пасем з голови Олесі, щоб надовго запам'ятала, хто в хаті господиня. Але й такий варіант я одразу відхилила. 

Навіщо ж так принижуватися? Моє суворе виховання навіть у цей момент керувало емоціями. Злість у душі утихомирилася боязню, що я виглядатиму як істеричка зі сторони і Артем тільки скористається моїм станом.

Мені дуже хотілося вчинити як у найкращих традиціях бульварних мелодрам: напитися в клубі з подругами, обговорити, який колишній козел і жити далі, без цієї купи лайна поряд зі мною. 

Але, на жаль, це був не мій випадок помсти. Алкоголь я на дух не переношу, подруг у мене ніколи не було (гінеколог не рахується), а піти від Артема живою я б не змогла. 

Ну що ж тут поробиш… Напитися до нестями і покалічити суперницю я вже викреслила. Залишається єдине рішення в такій делікатній ситуації. 

Моїх губ торкнулася зловтішна усмішка, коли я уявила реакцію чоловіка на побачене. Так, це ідеальна можливість зачепити його за живе.

Якщо я не можу вдарити чимось важким по пихатій фізіономії Артема, доведеться бити по найболючішому. 

Знищити те, що йому дорого. Те, що він оберігає надійніше, ніж зіницю ока. Те, що займало почесне місце у його кабінеті. Ціла стіна та стелаж, прикрашені всілякими нагородами, кубками та грамотами. Ні мені, ні слугам не можна було торкатися їх. Чоловік самостійно і дуже прискіпливо щоранку протирав їх від пилу, вирощуючи до небес і без того роздуте его. Мені навіть здавалося, що він їх любить більше за своїх майбутніх дітей. Хоча, не здавалося...

Я зайцем кинулася по тьмяно освітленому коридору, поки стогін брудного злягання Артема та Олесі розносився першим поверхом. Господи, яка мерзота. Ні краплі сорому. Грубий клунок нудоти просився на волю, але я взяла себе в руки і плавно видихнула. 

Зараз я йому влаштую акт помсти від дружини, садист гулящий! Ноги самі зупинилися біля потрібних дверей. Тяжка дубова деревина похмуро привітала мене, наче давала шанс передумати.

Ну вже ні. Без зачепленого самолюбства чоловіка я звідси не піду!

Недовго думаючи, я натиснула на хитромудру дверну ручку і сміливо увійшла до кабінету. Відразу ж повернула замок, щоб чоловік не завадив мені виконати задумане.

Я побіжним поглядом обвела потрібну стіну і, не приховуючи задоволеної посмішки, попрямувала до неї. 

Кімнатна темрява, розбавлена місячним світлом, трохи ускладнювала моє завдання, але я візуально пам'ятала де що знаходиться.

Першою під руку потрапила гладка квадратна нагорода. Я одразу ж впізнала її. Andrea Palladio International Jewellery Awards, яку чоловік отримав минулого року в Італії за намисто у стилі паве. 

Так, воно було неймовірно красиве. Міріади кольорових діамантів і сапфірів, що всипають вигини прикраси, створювали чаруючий ефект. Тоді, на міжнародній виставці Артем зумів викликати незабутній фурор і вийти на цілком новий рівень бізнесу.

Та й що лукавити, Артем як людина — суцільна хвора істота, зате ювелірний талант у нього не відібрати. Він справді геній у своїй справі. Хоча, якщо згадати уроки історії, всі генії були трохи того… ну, нездорові. Мабуть, і Артем обміняв свою адекватну психіку на дивовижну майстерність.

— Упс, впала, — награно прикрила долонею рота, коли нагорода з дзвінким ударом об підлогу розлетілася на дрібні шматочки, — і навіщо я сюди полізла? — цокаючи язиком, одним помахом я скинула цілу полицю кубків на землю. — Адже сто разів чоловік казав, що я незграбна, неповоротка, щоб не лізла до його кабінету без дозволу. І на тобі, так і вийшло.

Скрушно знизала плечима, мовляв нічого вже не виправити, і продовжила руйнувати все нажите наполегливою працею Артема.

Одну за іншою я ламала нагороди. Кидала на підлогу, тупцювала, стрибала по них. Моторошне видовище, але я, охоплена незрозумілою ейфорією, насолоджувалася руйнівним процесом. 

Знову і знову. Кидала, тупцювала і знову кидала.

Гуркіт стояв неймовірний. Згодом дверна ручка заходилася ходором. 

Нарешті почув? Щось задовго. Задовго. Втрачає чоловік хватку. Чи причиною поганого слуху стали тілесні втіхи з Олесею?

— Мія, відкрий! — не стримуючи себе, заволав Артем. Він з усієї сили лупцював по дверях, приправляючи моє ім'я страшними погрозами. — Відкрий, бо я за себе не ручаюся.

— Іди нахер! — зненацька вирвалося в мене. Виявляється, це страшенно приємно говорити, що думаєш. — Тобі треба, ти і відкривай! — я спеціально запустила останню вцілілу статуетку на коричневу деревину.

— Це... це що? — нервово затинаючись, спитав Артем, наче боявся почути відповідь.

— Ой, любий, я здається щось розбила, — не перестаючи посміхатися його безпорадністю, я заливисто засміялася.

— Мія, тобі кінець, — крізь істеричний сміх розчула багатообіцяючу фразу. Звичайно-звичайно, я і не сумнівалася в цьому.