Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

  Яна розсміялася, сховавши обличчя. Остап знову пошкодував, що вони зараз в лікарні, а не в затишній квартирці Яни. Але натомість вони отримали можливість побалакати.

— Лестощі, ось що це.

— Зовсім ні. Я дійсно так думаю. Ніколи не зустрічав таких, як ти.

Яна підійняла голову й пильно поглянула йому в очі.

— Насправді?

Він взяв ніжне личко в долоні й торкнувся губ — легко, стримуючись щосили.

— Насправді. — Диван стояв надто вже близько. Остап усіма силами намагався відволіктися від цього знання, особливо в ту мить, коли величезні очі трохи затуманилися, а рот напіввідкрився, немов очікував нового поцілунку. — Ким вони працюють, тато й мама лікаря Синички?

— Вчителі на пенсії. Батько викладав математику, а мама — географію.

— І ніяких медичних династій? Можливо, бабуся чи дідусь? Тітка, в кінець кінців.

— Ні. У нас в роду немає інших лікарів. А у тебе?

— Мій батько працював хірургом, а мати — медсестрою.

— А зараз?

— Тато на пенсії. А мама з нами не живе. У неї — інша сім'я.

— Шкода.

Яна приклала руку до його щоки. Остап повернув голову і поцілував її долоню.

— Напевно, але це сталося п'ять років тому. Я звик.

Він згадав, як переживав мамину відсутність та татову депресію, але тепер це здавалося таким далеким, наче сталося в минулому житті. Напевно, він насправді змирився з усім, але не хотів би, щоб і з ним сталося щось схоже. Він ні за що не відпустить жінку, яку покохав.

— Якщо я вірно запам'ятала, у тебе є сестра.

— Тома. Точніше Тамара. У цьому році вона закінчує школу. Шибеник, а не дівчисько. Не уявляю собі, як батько з нею справляється, поки я тут.

 Він відчув, що після цих слів Яна трохи напружилася, і не одразу зрозумів, у чому причина.

— Як довго ти пробудеш тут?

Пряме запитання вимагало прямої відповіді. Але перш за все він теж хотів дещо дізнатися.

— Ти поїдеш зі мною у Торонто?

Він бачив, як округлилися дівочі очі, відчував, як затремтіла рука, притиснута до його грудей, і чекав. Жодного разу в житті він так не хвилювався. Можливо, зараз вирішувалася його доля.

Обидва сіпнулися, коли відчинилися двері ординаторської. Вони навіть не встигли відійти один від одного, коли хтось клацнув вимикачем, і кімнату залило яскраве світло.

Хелена зміряла їх поглядом і стиснула губи.

— Остапе, я не очікувала від тебе такого... такого. Займаєшся бозна-чим прямо на робочому місці.

  Яна почервоніла й зніяковіло засовалася в його обіймах, і Остап неохоче відпустив її.

— Чому ти не в готелі, Хелено?

— Я тут з інспекцією. Приходжу, коли забажаю.

— І що ти зараз інспектуєш? Моє приватне життя?

Остап заледве стримувався. Кожне нове слово давалося йому все важче. Він боявся зірватися й нагрубити. Хелена його остаточно дістала.

— Приватне життя? Не сміши мене! Особисте життя лікаря з поважної канадської клініки не може бути пов'язана з цією...

— Хелено, зараз же вибачся!

— Перед ким? Не бачу тут нікого, перед ким варто було б вибачатися.

Яна зірвалася з місця, але Остап втримав її.

— Мені краще піти, — сказала вона тремтячим голосом.

— Ні. Піде Хелена.

— Що?! І не подумаю!

Хелена підійняла підборіддя, всім своїм виглядом висловлюючи намір залишитися.

Яна вирвалася й побігла до дверей. Остап кинувся за нею.

— Стривай. Будь ласка, не йди. Не зараз.

— Я не збираюся це слухати.

Він відчував, як зривається голос цієї дівчинки, і як в ньому самому підіймається погано контрольоване бажання вдарити Хелену. Такого з ним ще не бувало. Бити жінку він вважав найгіршою справою.

Остап потребував часу, щоб заспокоїтися, та й відпустити Яну в такому стані не міг. Він зробив ще одну спробу.

— Ти не відповіла на моє запитання!

Ці слова її зупинили. Він одразу зрозумів, що вибрав найневдаліший аргумент. Яна зміряла поглядом Хелену, а потім повернулася до нього.

— Все залежить від тебе. Не впевнена, що ти сам до цього готовий.