Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Там зустрів Ґанелона й Ланцелота.

— Ми готові, — сказали вони.

Я викликав своїх воєначальників і дав їм останні настанови. Командири відсалютували, повернули коней та роз'їхалися.

— Уже скоро, — сказав Ланцелот, розкурюючи люльку.

— Як твоя рука?

— Краще, а особливо після того, як ти вчора над нею почаклував. Просто ідеально.

Піднявши забрало, я також почав розпалювати люльку.

— Ти збрив бороду? — здивувався Ланцелот. — Я без неї тебе навіть не уявляю...

— Так краще прилягає шолом, — пояснив я.

— Бажаю нам усім удачі, — сказав Ґанелон. — Не знаю ніяких богів, та якщо хтось із них нас підтримає, буду їм дуже вдячний.

— Бог один, — сказав Ланс. — І я молюся, щоб він був з нами.

— Амінь, — мовив Ґанелон, теж розкурюючи люльку. — На цей день.

— Він буде наш, — мовив Ланцелот.

— Так, — погодився з ним я. Сонце розворушило схід, уранішні птахи струсонули повітря. — Схоже, так воно й буде.

Ми докурили, вибили з люльок попіл, заховали їх у кисетах. Затягнули ремені, позастібали пряжки на обладунках, і Ґанелон сказав:

— Що ж, починаймо.

Підлеглі мені командири один за одним відрапортували про готовність моїх бійців.

З'їхавши схилом пагорба наниз, ми скупчилися перед початком кола. Жодного руху всередині, жодного натяку на присутність якихось бійців.

— І що ж наш Корвін? — запитав, звертаючись до мене, Ґанелон.

— Він з нами, — сказав я, і Ґанелон зміряв мене дивним поглядом; схоже, тільки тепер помітив троянду, а тоді енергійно кивнув.

— Давай команду, Ланцелоте, — скерував він, коли всі вже були у зборі.

Ланцелот дістав меч.

— В атаку! — вигукнув він, і крик його озвався стоголосою луною.

До того, як почало щось відбуватися, ми встигли подолати всередині кола пів милі. В авангарді їхали п'ятсот вершників. Примчали чорні кіннотники, й ми дали їм бій. Вони були зім'яті через п'ять хвилин, опісля ми рушили далі. І тут у небі загуркотів грім.

Засяяли блискавки, линув дощ.

Чорні хмари нарешті розродилися грозою.

Тонка лінія піхоти, в основному зі списами, перегородила нам шлях, намірившись стояти до останнього. Гадаю, кожен з нас відчув, що пахне засідкою, однак ми все-таки навалилися на противника. А потім нам у фланги вдарила кіннота.

Ми розвернулись їй назустріч, і почалася битва не на життя, а на смерть. Бій тривав хвилин зо двадцять... Ми трималися, чекаючи основних наших сил. А потім ті дві сотні, що залишилися живими, поскакали далі...

Люди. Ті, кого ми вбивали та хто вбивав нас, були людьми — із сірими, похмурими обличчями. Але не вони мене цікавили. Я шукав іншого...

Вони звідкись з'являлись, і, як я бачив, прохід, крізь котрий уся та нечисть пролазила в коло, не давав змогу проникнути всім одночасно, пропускаючи не більше певного числа за одиницю часу. Скільки саме? Цього я знати не міг. Поки що...

Ми зійшли на узвишшя. Ген-ген у долині лежала темна цитадель.

Я підняв меч.

Ми спустилися в долину, і тут вони атакували нас.

Вони сичали, квакали та лопотіли крилами. Отже, зрозумів я, люди в нього вже закінчилися. Ґрейсвандір палахкотів, як блискавка, як портативний електричний стілець. Я разив їх, щойно наближались, і вони помирали, охоплені полум'ям. Праворуч такий самісінький вогнистий слід залишав після себе Ланцелот. Він безперервно ворушив губами, очевидно, молився за вбитих. Ліворуч орудував Ґанелон, і за його конем також тягнулася низка вогнищ. Освітлювана блискавками цитадель щоразу ближчала.

Сотня чи приблизно стільки з нас рвонули вперед, і мерзенні тварюки розліталися наліво й направо.

Сотня нас, уцілілих, бурею мчала вперед, і тварюки встеляли своїми тілами наш слід.

Біля воріт цитаделі нас зустріла піхота — люди разом із тварюками. Ми налетіли на них.

Їх було більше, ніж наших бійців, але нам не залишалось іншого виходу.

Мабуть, ми дуже сильно відірвалися від своєї піхоти, та зараз я думав про інше. Час — от що було тепер найважливіше!

— Треба пробитися всередину! — вигукнув я. — Він там!

— Але він мій! — прокричав Ланцелот.

— Він уже чекає вас! — вигукнув Ґанелон, винищуючи нечисть коло себе. — Рвіть, коли зможете! Я підтримаю!

Ми косили їх без передиху, а потім шальки похилилися на їхній бік. Супротивник тиснув і тиснув на нас: і ті, які були у людській подобі, й ті, в котрих людське перемішалося з тваринним. Стягнувшись докупи, тримали колову оборону, коли підоспіла піхота, забрьохана від ніг до голови, і з ходу кинулася в бій. Ми знову метнулися до воріт, і цього разу до них добулися. Нас залишалося сорок-п'ятдесят.

Ми увірвались у двір цитаделі. Там теж були озброєні почвари, проте ми зім'яли і їх.

Нас було вже не більше дюжини, коли ми прорвалися до підніжжя чорної вежі. Тут дочікувався загін охорони — останній заслін.

— Давай! — закричав Ґанелон, коли ми спішилися з коней та врізалися в гущу охоронців.

— Давай! — закричав і Ланцелот. Я не знав, кому вони адресували заклики: один одному чи мені? Врешті-решт вирішив, що кричали мені, тож кинувся сходами вгору.

Я знав: він неодмінно буде там, у найвищій вежі. Треба викликати його на герць і перемогти. Не знав, чи вистачить сил на це, але був зобов'язаний так зробити, адже тільки мені відомо, звідки він прийшов, до того ж, я був тим, хто прикликав його.

Сходи впирались у важкі дерев'яні двері. Посмикав за ручку, та двері були замкнені зсередини. Тоді я щосили вдарив по них ногою, і вони з гуркотом обвалились усередину.

Він стояв біля вікна. Людське тіло в легкому панцирі, козляча голова, широкі плечі.

Переступивши поріг, я застиг.

Коли двері впали, він обернувся до виходу і тепер намагався вловити мій погляд через сталеве забрало.

— Смертний, ти зайшов недозволенно далеко, — з погрозою промовив він. — Та чи справді ти смертний?

У його руці зблиснув меч.

— Запитай у Стріґальдвіра, — порадив я.

— То це ти вбив його... — здогадався козлорогий. — Він узнав твоє ім'я?

— Може, й дізнався...

Зі сходів позаду мене долинули чиїсь кроки. Я відступив ліворуч од дверей.

До кімнати влетів Ґанелон.

— Стій! — закричав я йому.

Він застиг наче вкопаний.

— Ось він де! — Ґанелон обернувся до мене. — І хто ж це такий?

— Мій гріх